Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

на тепле місце з сімейних міркувань. Як видно з самого тільки імені, істота беззахисна — справжнє Боже теля.

— Ні за що. Просто так. Запросили з собою випити, напоїли і по п’яні набили морду. Брову розкроїли, тепер буде шрам.

Ага, от звідки ноги ростуть! Усі ці емоції — наслідки розмови з мамочкою Юрасика. Ну, нічого, йому корисно. Хлопцям взагалі корисно отримувати по морді. Молодим — щоб училися. Старшим — щоб не зазнавалися, щоб не вважали, що вхопили врешті Бога за бороду.

— Шрами прикрашають чоловіків.

— Ти і без шрамів красивий. І я тебе люблю.

— Мої шрами — на серці.

Сапула зітхнула:

— Отож воно і є. Чи варто цим усім займатися, щоб отримувати шрами на серці?

— А що? Краще торгувати на базарі? Так там те саме — бізнес є бізнес. А так принаймні маю шанс вийти на фініш з якимось багажем. Щоб купити собі виноградник і жити спокійно.

— Свічний заводик, — виправила Сапула. — За класикою треба мріяти про свічний заводик.

— Нехай і свічний, — сьогодні я не був схильний боротися з жіночою агресією. — Головне, щоб було за що його купити.

— А у тебе нема?

Я замислився. Мабуть, це одне з найскладніших запитань. І справді, як визначити — досить у тебе грошей чи ні? Досить жінок чи треба ще? Дивлячись з чим порівнювати. Ні, я не олігарх, але й не голодую. Не знаю, які ціни зараз на виноградники, але, певно, міг би купити сотню-другу гектарів… Просто час іще не прийшов, та й взагалі, хіба можна у нашій країні бути впевненим у завтрашньому дні?

— Розумієш, у мене — родина, син, ти…

— І сиве волосся…

— Це не сиве волосся. Це попіл від спалених мрій.

Одеських учителів змушують збиратися на центральній вулиці міста та зображати підтримку прем'єр-міністра Віктора Януковича, який відві-дує місто з робочим візитом.

Регіональний штаб «Нашої України»

Активісти сербського «Отпору», який боровся проти диктатури Слободана Мілошевича, допомагають в Україні групі молоді, яка у квітні розпочала кампанію «Пора».

Бі-Бі-Сі

«Для Кремля найбажанішим переможцем на українських виборах був би силовик — такий собі „український Путін“. Другим найбільш прийнятним для Кремля варіантом є Леонід Кучма, і лише третім — Віктор Янукович». Російський політолог Станіслав Бєлковський, який приїхав до Києва засновувати українську філію свого Інституту національної стратегії.

«Голос Америки»

Майже 60 % українців мають намір проголосувати на виборах так, як вважають за потрібне, незважаючи на можливі вказівки представників місцевої влади або керівників підприємства.

Центр Разумкова

Мої теперішні підлеглі — ціле державне підприємство з директором, бухгалтерією, господарством — сидять на третьому поверсі колишнього радіотехнічного заводу. Я намагаюся не з’являтися там без необхідності, бо не люблю зайве мозолити людям очі. Тим більше, що статус мій є, м’яко кажучи, неофіційним, офіційно я — ніхто, чим, до речі, пишаюся. Вільна людина має бути вільною.

В принципі директора я можу викликати до себе в офіс. Але психологи твердять, що на місці злочину підозрюваний стає слабшим психологічно і через це більше схильним до співпраці. Саме цим ефектом я й планував скористатись у розмові зі ставшим на слизьку доріжку підшефним. І хоч подібні розбірки, щиро кажучи, не дають мені особливого кайфу, проте тут уже: найнявся — продався. Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри.

Не втрачаючи часу, я одразу попрямував до директора — великого начальника для всіх працівників підприємства, недосяжної адміністративної одиниці для рядових держслужбовців на місцях, а для мене — просто хитруватого, ненадійного, припухлого від постійної п’янки вуйка, схильного до підлабузництва та замилювання очей. Проте чесні й порядні люди не ідуть на адміністративні посади, це — аксіома.

— Драстуйте, шановний.

— О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! — навмисно жваво підскочив він мені назустріч. — Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.

— Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.

— Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! — його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів — чого б інакше так стрибати?

— Державна служба — це великий клопіт.

— Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.

Ну так. Особливо деякі — по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.

— Чай, каву будете?

— Дякую, напився вже.

Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього — підсвідома вдячність заважає справі.

— Тоді влаштовуйтеся, як вдома.

Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях — така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.

— Шановний! — я тримався підкреслено ввічливо. — До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.

— Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?

Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту — типовий фраєр.

— Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.

— Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!

— Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.

— Невже? — обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. — Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.

— Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.

Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.

Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це — лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому — означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання — означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу — не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти —