Світлана Талан - Не вурдалаки

– Навіщо ти її брала? – запитала я Валю.

– Я не хотіла її брати, навіть сказала, що не працюю листоношею, але Дмитро дуже просив. Мені стало його шкода.

– Чому він сам її не приніс? Дорогу сюди, здається, добре знає.

– Сказав, що ти від нього не приймеш поздоровлення.

– Це він точно сказав, – сказала я, збираючись порвати листівку.

– Ти що?! – Валя вихопила її у мене з рук. – Збираєшся порвати?

– Так.

– Така краса! Віддай її мені, я виріжу картинку та наклею в пісенник.

– Бери.

– До речі, Дмитро мені дещо розповів. Цікаво знати, що саме?

– Взагалі ні, але можеш розповісти, – мовила я, зробивши байдужий вигляд.

– Він зізнався, що зустрічається з Ніною лише заради того, щоб хоча б іноді бачити тебе.

– Справді?! – вирвалося у мене.

– І це ще не все! Дмитро розповів, що Ніна сама натякнула на те, що вона не проти з ним зустрічатися, бо він їй подобається. На що Дмитро відповів, що буде з нею дружити, але кохає він тебе. І на що вона розраховує?

– Сподівається, що почуття до мене згаснуть, коли вона буде з ним поруч. І нехай. Я хочу, щоб він був щасливий. Мені навіть не важливо з ким, з Ніною чи з кимось іншим, – сказала я Валі. І я не кривила душею.

А ввечері Ніна ненароком побачила на столі вітальну листівку від Дмитра. Валя намагалася вихопити її з рук Ніни, але та відбігла і встигла прочитати. І тут зчинився скандал.

– Що це таке?! – заверещала Ніна, тицяючи мені в обличчя листівку. – За моєю спиною?! А ще подругою зветься!

– Я його не просила мене поздоровляти, – почала я виправдовуватися, але Ніна від люті мене не чула.

– Я його дівчина, а він тебе поздоровляє?! – кричала вона, бігаючи по кімнаті. – Так нечесно!

– Послухай, я тобі зараз все поясню, – почала я, але марно.

– Ти завжди мені заважала! Навіть зараз, коли я поруч з ним, він мені каже, що зустрічається зі мною, щоб бачити тебе!

– То покинь його! – Валя втрутилася в нашу розмову. – Навіщо він тобі такий? Він використовує тебе, а ти бігаєш до нього на побачення.

– І ти туди ж?! – Ніна накинулася на Валю. – Та ви мені обоє заздрите!

– Тобі? – спитала Валя.

– Так, мені. Бо у самих хлопці далеко від вас, і ви не знаєте, з ким вони зараз. Скоріше за все, зараз обіймають інших!

Після такої заяви я хотіла закричати, щоб Ніна стулила свою пельку, але не встигла, бо Валя кинулася до неї і вчепилася їй у волосся обома руками. Довелося їх розтягати в різні боки. Коли всі вгамувалися, Ніна сказала:

– І все одно, ви мені заздрите, бо Дмитро поруч зі мною, а ви лише в чеканні.

– Краще подумай, де собі знайти інше житло, – вже спокійно сказала їй Валя. – Мені здається, що тепер ми не зможемо жити під одним дахом.

– І не подумаю! – відказала Ніна. – Це не твоє житло, і не ти мені його надавала.

На цьому, здавалося б, сварка припинилася. Якби ж то! Ніна цього дня була чергова, тож на вечерю смажила картоплю. Коли ми почали їсти, то з’ясувалося, що вона пересолила страву, ніби ненароком. Валя дорікнула, що та навмисне залишила нас без вечері, бо то не картопля, а ропа.

– Трапляється, – знизала плечима Ніна. Вона, ніби нічого не трапилося, дістала булочку і почала нею смакувати у нас на очах.

– Я так розумію, це – початок війни? – пошепки запитала мене Валя перед тим, як ми лягали спати.

– Ні, – відповіла я. – Звичайна побутова сварка. Таке трапляється.

…травня 1957 р

І треба ж такому трапитися! Такі теплі дні, а Валя підхопила пневмонію. Тепер вона лежить у лікарні. Кожного дня після занять я біжу її навідати. До палати не пускають, тож доводиться спілкуватися через відчинену кватирку. Ніколи не думала, що мені так бракуватиме подруги. Коли вона поруч, то не помічаєш, здається, так і повинно бути. І лише тепер я задумалася над тим, що по закінченні навчання нам доведеться розлучитися. Як я буду без неї? Звичайно, з’являться інші подруги, будуть нові знайомства. Але такої дружби, перевіреної роками, вже не буде. І чому ми починаємо по-справжньому цінити людину в той час, коли її немає поруч?..

З вечора я випила дві чашки чаю, а посеред ночі захотіла до туалету. Вбиральня знаходилася надворі. Щоб дійти до неї, потрібно було пройти повз дровник, потім по доріжці до кінця саду. Освітлення надворі не було, тому я сама ходити туди боялася. При потребі можна було розбудити Валю в будь-який час, і вона мовчки, навіть якщо дуже хотіла спати, вдягалася та вела мене до туалету. Але зараз Валя у лікарні. Я прислухалася: Ніна сопіла, тож міцно спала. Я спробувала приглушити свою несвоєчасну природну потребу та заснути. Не виходить.

– Ніно, – покликала я її, легенько торкаючи рукою плеча. – Ніно, прокинься! Ти мене чуєш?

Спить, хоч з гармати стріляй! Я її штовхаю в бік, і нарешті вона прокидається.

– Що трапилося? – невдоволено запитує Ніна та жмурить очі від світла.

– Пішли зі мною до вбиральні, прошу тебе.

– Йди сама. Не маленька ж! – відказує вона та відвертається обличчям до стінки.

– Ти ж знаєш, що я боюся поночі ходити. Ну будь ласка!

– Не придурюйся. Глуха ніч, ніде нікого немає.

– Лише один раз, – прошу я її.

– Нікуди я не піду! Відчепися від мене! – сказала вона з неприхованим роздратуванням і натягла на голову ковдру.

Я в розпачі! Вляглася на ліжко, сподіваючись заснути, але марно. Будити ще раз Ніну – пуста справа. І я крутилася до ранку в ліжку, вирішивши, що скоріше впісяюся, але просити її більше не буду.

…липня 1957 р

Як гарно вдома! Тут і тато, і мама, за якою я найбільше сумувала, і сестра Софійка, яка приїхала на канікули, бо навчається в технікумі. Шкода, що Сашка нема вдома, він зараз служить у лавах армії. Я хочу щось зробити, щоб допомогти мамі, але не можу ні на чому зосередитися. То біжу полоти на город, то до річки чистити каструлі, то прати на кладці біля річки. Хапаюся одразу за все і розумію, що треба зупинитися хоча б на день, бо моя душа вщент заповнена емоціями. Тут усе таке рідне, близьке та дороге до щему в душі. Манить до себе тінявий садок, в якому нема порожнього клаптика землі, бо всюди квіти, квіти,