Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

та закусками. Велить кіфарі грати — звучать струни її, велить озватися флейті — флейта грає, велить співати хорам, і хори співають. Ці чарівні мелодії радували слухачок, хоч жодного музиканта не було видно. Але навіть м'який, ніжний і солодкий спів не утишив злоби злочинних жінок. Скеровуючи розмову у заздалегідь продуману підступну пастку, сестри обережно починають розпитувати, хто її чоловік, звідки він родом, чим займається. Тоді Псіхея при своїй надмірній наївності, не пам'ятаючи, що сказала їм раніше, вигадує нові небилиці: каже, що її чоловік — уродженець сусідньої країни, він — відомий торговець, людина середніх літ, волосся в нього припорошене сивиною. Не вдаючись більше в розмову, вона знову щедро навантажує сестер багатими дарунками й випроводжає їх з допомогою вітру.

16. Коли лагідний подув Зефіра підняв сестер нагору, вони, вертаючись додому, так між собою перемовляються: — Що можна сказати, сестро, про жахливу брехню цієї дурепи? Один раз її чоловік — юнак, лице якого ледь вкривається першим пушком, іншим разом — він уже людина середніх літ, волосся якого припорошене сивиною. Отже, хто врешті-решт цей чоловік, що за такий короткий її час встиг зістарітися? Не інакше, сестричко, що ця негідниця або верзе казна-що, або сама не знає, як виглядає її чоловік. Так чи інак, треба якомога скоріше позбавити її цих розкошів. Якщо ж вона справді не знає обличчя свого чоловіка, то, очевидно, вийшла заміж за якогось бога[130] й бога носить в утробі своїй. Одне певне: її почнуть славити як матір божественної дитини — хай би я не дочекала цього! — я готова повіситись, міцний зашморг накинувши на шию. Отже, вертаймось поки що до наших батьків і вигадаймо хитру брехню для початку наступної розмови з Псіхеєю.

17. Розпалені гнівом, зверхньо порозмовлявши з батьками, після безсонної ночі рано-вранці біжать вони що є духу до урвища, а звідти з допомогою звичайного собі вітру швиденько спускаються вниз. Ледве витискаючи з очей своїх удавані сльози, так підступно промовляють до Псіхеї: — Яка ти безтурботна! Сидиш собі, щаслива, не знаючи нічого про небезпеку, яка тобі загрожує, про лихо, яке нависло над тобою, а нам турбота про твоє щастя-долю не дає змоги навіть очей зімкнути, і тяжко мучимось твоєю бідою. Ми достовірно дізналися про це і співчуваємо тобі у горі твоєму і скорботі, не можемо затаїти від тебе, що з тобою спить потаємно вночі величезний змій, який звивається безліччю кілець, в шиї його замість крові плине згубна отрута, а паща його широко роззявлена й глибока. Згадай тепер віщування піфійського оракула[131], що пророкував тобі шлюб із диким страховиськом. До того ж багато селян, мисливців, що полюють в околиці, і місцевих жителів бачили, як він увечері повертається з жирування і купається на мілині у поблизькій річці.

18. Подейкують, що недовго він буде годувати тебе вишуканими стравами та ласощами, як тільки твоя вагітність досягне зрілості, він зжере тебе разом із жирним плодом. Тепер тобі самій вирішувати, чи послухати поради своїх сестер, що щиро вболівають за твій порятунок, і, врятувавшись, жити з нами осторонь від небезпеки, чи бути похованою в череві найогиднішого гада. Якщо тебе радує життя в цій сільській глушині, сповненій таємничих голосів, або тобі до вподоби потайні любощі в осоружних і страхітливих обіймах отруйного змія — то твоя справа; в усякому разі ми чесно виконали свій обов'язок, як і личить вірним сестрам.

Бідолашну Псіхею, простодушну і вразливу, жахом проймають оці лиховісні слова. Зовсім розгубившись, вона забула про перестороги свого чоловіка і власні обіцянки. Тремтячи всім тілом, смертельно бліда поринає в безодню горя і, затинаючись, ледве чутно відповідає сестрам:

19. — Ви, дорогі мої сестри, виявляєте, як і годиться, свою прив'язаність до мене, і, видно, правдою є те, що вам люди наговорили. Адже я, признаюсь, ніколи не бачила обличчя свого чоловіка, і взагалі мені невідомо, хто він такий і звідки, лише в темну ніч його голос чую і розмовляю з ним, а як він виглядає, так і не знаю. Мирюся з тим, що він уникає світла, і тому ладна повірити вашим словам, що він — якась потвора. Сам же постійно й суворо забороняв мені дивитись на нього й погрожував мені великим лихом, якщо я поцікавлюсь його обличчям. Якщо можете допомогти чим-небудь вашій сестрі, що опинилась у великій небезпеці, то зробіть це негайно, бо в противному разі дальша байдужість зведе нанівець ваші добрі наміри і своєчасну передбачливість.

Тоді сестри, коли розчинилися навстіж двері в незахищену душу Псіхеї, облишивши приховано хитрувата, відкрито оголивши мечі своєї злоби, накидаються на лякливу уяву дівчини.

20. Нарешті одна з них і каже: — Кровна спорідненість із тобою спонукає нас знехтувати власною небезпекою, щоб тільки тебе врятувати; тож ми покажемо тобі єдино надійний шлях до порятунку, над яким ми довго-предовго думали. Візьми якнайгострішу бритву, підгостри її потягуванням по долоні, сховай потай у ложі своєму на тому боці, де звичайно лягаєш, потім візьми лампу, наповнену оливою, з яскравим полум'ям і прикрий її якимось горщиком… Все це приготуй у якнайбільшій таємниці. Відтак, коли він приповзе, звиваючись, підніметься, як звичайно, на ложе, простягнеться і, подоланий першим сном, твердо засне, ти тихесенько встань з ложа і, ступаючи босоніж, навшпиньках, обережно зніми з лампи покривало з густої темряви і посвіти собі при славетному подвигу; сміливо підніми руку вгору з, двосічною зброєю і сильним ударом відрубай йому голову. Та й не забракне тобі нашої допомоги. Як тільки його вбивством врятуєш себе, ми, стривожені, умить сюди з'явимось, заберемо швиденько разом з тобою все це добро і законним шлюбом видамо тебе заміж за доброго чоловіка.

21. Від таких полум'яних слів вогонь, який вже палахкотів у серці Псіхеї, яскравіше загорівся. А сестри миттю покидають її, перейняті неабияким страхом, щоб не опинитись часом поблизу великого нещастя. Крилатий вітер піднімає їх, як звичайно, своїм подувом на вершину гори, звідки вони щодуху дають дряпака, сідають на кораблі й поспішно від'їжджають геть.

Тим часом Псіхея, залишившись одна, — можливо, й не одна: бо ж скажені Фурії[132] не дають їй спокою — хвилюється в душевному сум'ятті, немов розбурхане море. І хоч вона твердо вирішила й непохитно стояла на своєму, все-таки, простягаючи руку до злочину, ще вагається, охоплена сумнівами, і від страхітливого вчинку відганяє її буря суперечливих почуттів. То вона квапиться, то зволікає, то відчуває приплив відваги, то жахається, то піддається зневірі, то гнівається і, нарешті, в одному і тому