Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

необхідна. Він знав, що її відсутність — ось що стримувало його, не давало осягнути всіх даних, отриманих у ході експериментів з МГ. Це був іще один орієнтир, зовнішня точка. Як у того грека, подумав він з гордістю. «Дайте мені точку опори…» Ось вона: цілком хибна теорія, що якнайкраще вписується в сучасні наукові канони. Ця теорія не викличе опору, її приймуть на ура. За неї Губченку дадуть премію — не Нобелівську, звісно, й навіть не державну, але це буде опубліковано й матиме добрий розголос у науковому світі. Й тільки Губченко знатиме, що це суцільна маячня.

Втім, у нього не було бажання когось містифікувати. Просто він збагнув, що йому ця теорія необхідна як точка відліку, як предмет полеміки й заперечення в подальших експериментах з МГ.

Дипломат

Але розвинути й упорядкувати всього, що він зараз для себе відкрив, Губченко не встиг.

У двері лабораторії несміливо постукали. Якби в коридорі пролунав вибух, це, мабуть, злякало б його менше. В їхньому інституті стукати в двері не було заведено. Це робочі приміщення, а не будуари. Чого стукати? Відчиняєш двері й заходиш. Якщо двері зачинені, це означає, що там або нікого немає, або нікого не хочуть бачити. В обох випадках стукати безглуздо.

До того ж в обережності, несміливості стуку було щось знущальне, іронічне… Він дивився на двері й не міг поворушити язиком, аби щось відповісти. Двері тихенько прочинилися, й до лабораторії зазирнула масна пика Коміренка.

От уже кого не сподівався тут побачити. Безглуздість і непередбачуваність цієї появи так вразили Губченка, що він забув про обережність, відчув навіть таке собі полегшення.

— Оце так-так! — майже весело сказав він. — Що привело вас, вельмишановний пане, до нашої скромної оселі?

Коміренко розсміявся. Щоправда, трішки напружено, трішки силувано — зовсім трішечки. Губченко помітив це, але вирішив і далі бути привітним і гостинним.

— Проходь, сідай! Кави?

Коміренко щось недоладне промимрив, і Губченко зрозумів, що, мовляв, еге ж, кави.

Він навмисне повільно готував каву, а що чайник і шафа з чашками, цукром, ложками і всім була в іншому кінці великої кімнати, розмовляти було незручно. Тож він косував на несподіваного гостя й думав, яка б то притичина могла його сюди привести. Спільних друзів у них практично не було: так, іще зі студентських років приятелі, з якими Губченко не бачився вже понад двадцять років. Це перше, й це відпадає.

Друге. Губченко не належав до сильних світу цього. Він не мав корисних зв’язків, не міг перед кимось поклопотатися, щоб Коміренка, наприклад, просунули службовою драбиною чи у квартирній черзі. Та й які тепер черги?! Отже, й це відпадає.

Третє. Вони працювали в різних інститутах академії наук, у різних кінцях міста, тож добре уявляли фінансові можливості один одного. Тобто Коміренко не міг прийти до нього по гроші. Якщо йому треба небагато, не варто так далеко мандрувати. Якщо йдеться про велику суму, то це не те місце, де її слід шукати.

Четверте. Йому треба щось змайструвати. Це найбільш вірогідне припущення, зважаючи на те, що Коміренко завжди був дуже високої думки про приладобудівний талант Губченка. Особливо після того, як Губченко років зо два тому полагодив йому комп’ютера. Проти цієї версії свідчило тільки одне: гість почувався дуже невпевнено. Хіба що проситиме щось виготовити задурно.

Він приготував каву й повернувся до столу.

— Що нового? — чемно спитав. Варто було б спитати й про роботу, однак боявся, що Коміренко знову почне розповідати йому про енергетично збагачених равликів чи що там у нього.

— Ой, нового! Нового багато! Так багато, що… — Коміренко замовк і довго думав.

Якийсь атракціон нечуваних несподіванок. Мовчазний Коміренко. Він переставав бути нудним. Однак Губченко знав, що розслаблятися не можна. Тільки повіриш у те, що все буде гаразд, як той знову заговорить, і тоді його вже не зупинити. Це тобі не в кав’ярні. Там набридло — розрахувався й пішов. А зі своєї лабораторії куди дінешся?

— Так багато нового, що я сам не можу розібратися. Оце прийшов до тебе по допомогу.

Губченко розсміявся. Дипломат із Коміренка був ніякий. Здавалося б, усе є в людини, щоб стати дипломатом: і побалакати любить, і занудний, і зовнішність невиразна… А от усе одно не дипломат. Щоб гість не образився на його сміх, Губченко сказав:

— Чим же я можу тобі допомогти? Я в біології ні бельмеса.

— Ти перебільшуєш, — чемно відповів Коміренко.

От і чемний, а все одно не дипломат.

— Але в біологічних проблемах ми самі розберемося. Тут інше.

— Хто «ми»? — зачепився Губченко за ниточку.

— Наша лабораторія. Але нам потрібна твоя допомога. Треба зробити один прилад. Це велика робота. І великі гроші… — Коміренко переможно поглянув на Губченка, щоб побачити, яке враження справили на того останні слова. Але не побачив.

Губченко знову розсміявся.

— Ну, звідки ж у вашого інституту великі гроші? І що мені до них? Інститути укладуть угоду, ваш заплатить нашому (якщо заплатить), мені випишуть премію, а премія і великі гроші — це дуже різні поняття.

— Хіба ти не знаєш? — здивувався Коміренко. — Я вже давно в інституті не працюю. Чекай, хіба я не казав тобі тоді в кав’ярні, над чим зараз працюю?

— Над чим — казав, а де — не казав.

— А… Ну… Коротше… Розумієш… — дипломат підбирав слова. — Річ у тому, що… Ніякої угоди не буде. Тобто буде, але з тобою особисто. Розумієш?

— Халтура, одне слово. Тепер розумію.

— Це не халтура, — поправив його Коміренко. — Це інша робота. Зарплата — п’ять тисяч зелених на місяць.

Губченко занімів. Він знав про існування таких зарплат. Але щоб стільки платили вченому! А дипломат неправильно зрозумів його мовчання.

— Плюс преміальні, — додав він.

— Що це за така лабораторія? — Губченко розумів, що ні за які тисячі не залишить таємну комірчину з МГ. Однак вигравав час, намагався з Коміренка витягти якомога більше інформації.

— Я зможу тобі це сказати тільки якщо ти погодишся.

— А чому саме я?

— Бо я не знаю нікого іншого, хто вмів би так творити прилади.

Губченко розсміявся. «Творити прилади»!

— Звідки ти таке взяв? З того, що я колись якийсь комп’ютер полагодив?

— Ти його не полагодив, — заперечив Коміренко. — Ти його переробив, додав до нього такий блок, якого жодна фірма у світі не випускає.

Губченко ладен був собі губи прокусити за таку легковажність. Хто ж міг тоді подумати, що комп’ютер цього нещасного біолога потрапить до рук фахівцеві, який зможе оцінити вдосконалення!.. Охо-хо!

— Це хто ж