Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

пішов відтак далі. Доля знову приголубила його. Він знову багатів, обростав новими полями, худобою, грошима, дерево роду дедалі могутніло, росло, але корінь уже почав точитись від того дня, коли перша нога Петахів переступила Пастеляків поріг.

Що він мав діяти тоді?! Що?! Що?! — билося тепер в думках, як безпорадне відлуння в горах. Але відповіді знову не знаходив.

Похоронна процесія помалу рушила із двору. Дід стояв відсторонено біля колодязя, пропускаючи повз себе людей. Батько зостався біля хліва. Коли двір спорожнів, батько підійшов до діда і, незмигно дивлячись йому у вічі, суворо спитав:

— Де він?

— Хто? — перепитав дід, намагаючись позбутись жорстокого погляду сина.

— Михайло!

Дід довго мовчав, втупивши очі в землю, а потім глухо промовив:

— Майже, на Чортовім хребті ховається. — І, тяжко зітхнувши, вийшов на вулицю.

Днина була напрочуд тепла, осіння… Похоронна процесія пливла поволі вулицями, і, коли наближалась до котроїсь із хат, довкола, рясно обліплені плодами, починали одразу розцвітати дерева. І коли труну із покійною мамою доносили до кладовища, люди раптом помітили, як від Віщунки із ношею на плечах за процесією біжить і падає, біжить і падає Цар.

— Праведні люди і в смерті своїй красиві, праведні люди і в смерті своїй красиві! — кричав на всі околиці, коли біг.

А як падав, глибоко дихаючи, шепотів до себе:

— Гей тяжче стало на цьому світі. Ой тяжче, тяжче. Кажу вам, людкове, тяжче…

Коли замовкають могили

Павло широко розкритими очима дивився на ридаючого діда, потім підійшов до нього, боязко погладив його по руці і тихо запитав:

— Дідику, вам дуже боляче? Хочете, я вам ще повіншую. Лиш не плачте… Ось візьміть, — і простягнув дідові жменю горіхів, дарованих тіткою Йоланою.

Дід вмить стих. Видно, слова дитини його вразили. Ховаючи від нас погляд, він пригорнув Павла до себе і промимрив:

— Спасибі тобі, дорогий онучку… Чим я тобі віддячу за такий дарунок?

У цей час, хоч над селом висіло морозне безгоміння, з вулиці у двір увірвався вітер. Тягнучи за собою шлейф снігової пилюки, він закрутився білим веретеном серед обійстя, завив тужно і впав, востаннє схлипнувши, дідові під ноги — якраз на випалений клапоть під вікном. Земля невдоволено зашипіла, обдавши нас парою і димом. По двору рознісся чудодійний запах не то ладану, не то квітучої липи. Дід вдихнув глибоко повітря, довго пробував його на смак, потім сумно сказав:

— Як файно пахне… Придобритися хоче, прощення благає від вас.

— Хто? — запитав я.

— Михайлова душа, — відповів спокійно дід. — Це вона тепер вітром прилетіла… Мене весь час давить… А з вами, бач, липою заговорила, ладаном себе хоче освятити… Майже прощення просить від вас, дітки…

— Вуйку, ми вам прощаємо, не мучтеся… — сказав Павло, нахилившись над самим згарищем. — Спіть собі спокійно у землиці, чуєте, не мучтеся так… Ми прощаємо…

— Ти що, здурів! — хапонув я за барки Павла і відтягнув від димлячої землі. — І ви, діду, таке страшне перед дітваком скажете, — розсердився я. — Хіба мало Павло наляканий…

— Але це правда, Митрику… — похитав головою дід. — Тої ночі, коли Михайло вбив вашу маму, прибіг до хати, розбудив і каже: «Но, дорогий няню, тепер уже все — мені кінець». «Що сталося?» — запитав я. «Вранці почуєте, а зараз подивіться у вікно». Я виглянув. За селом кервавилось півнеба. «Це місяць горить, — пояснив вуйко Михайло. — Тепер і небо буде проти мене». «Михайле, ти вже зовсім здурів, — сказав я. — Розкажи, де був, що наробив?» — «Людськими словами того не переповіш, дорогий няню, — відказав він. — Тікаю на Чортів хребет, аби там свій уже нарешті переломити. А до вас прибіг просити, аби поховали мене біля матері. Я знаю, коли буду біля неї, вона мене відмолить, мамка заступиться за душу своєї дитини…» Далі схопився і за поріг. І вже із сіней крикнув: «Честуйте Андрієвих дітей, я ще від них відпрошуся». І зник у кривавому півнебі.

Опергрупа вирушила на «лови» вуйка Михайла на другий день опісля похорону матері. Із села виїхали затемна, аби не накликати забагато цікавих очей. Машина довезла міліціонерів до окрайця лісу, а тут уже пішли обережно ланцюгом в напрямку Чортового хребта. Вів групу батько. Йшли тихо, не подаючи жодної голосинки. До обіду дістались проходу на Чортів хребет і мовчки прилягли перепочити у хащі біля путівця, що ледь помітно в’юнився у зарослях папороті. Іншої дороги до хребта не було. Тут закінчувався ліс, а далі піднімалися майже прямовисні скелі. І тільки цей єдиний путівець, деручись уверх між кам’яними стінами, міг довести подорожнього на Чортів хребет.

Була саме пора, коли осінь починає дихати на дерева тим вогнем, від якого не стільки палає листя на кронах, скільки береться полум’ям світлого суму людське серце. Ліси в цей час немов знімаються над землею, зависають під самим небом і цілий день мерехтять на обріях у ніжних переливах сизувато-голубого марева. А натомлені за літо гори, здається, якось старіють і все більше вгрузають у глибини землі, чи своєї мудрості.

Батько відірвав погляд від навколишніх краєвидів — останній раз бував тут перед війною — й прислухався. На стежині, що виводила із проходу, почулись причаєні кроки, потім посипалось у прірву каміння. Підняв руку — всі одразу насторожились. Минали хвилини… В’язка осіння тиша знову попливла у прохід. Десятки очей, заціпенівши, дивилися туди. Якимось дивним чуттям вуйко Михайло зачув засідку, бо, коли батько дав знак піднятися, із-за каменя, що прикривав прохід, бризнув вогонь. Кулі заплакали тонко й скаржливо. Всі притьмом до землі пригнулись, але пострілами ніхто не відповів. Батько хутко поповз до ялиці й миттю випростався за нею. Завагавшись якусь мить, раптом крикнув:

— Михайле, не роби більше гріха! Виходь і здавайся! Ти чуєш мене?!

Довго німував камінь, а потім почулося:

— Андрію, брате, се ти!

— Я, Михайле!

Якусь мить вуйко Михайло ще мовчав, а далі почулися схлипи — заридав.

— Я знаю, Андрію, що звідси мені живим не вийти, але дай, дай, хоч востаннє гляну ще на тебе. Вийди, клянуся нашою матір’ю, що стріляти не буду. Тільки гляну на тебе, — кричав із-за каменя вуйко Михайло і зривався знову на плач.

Ніхто не встиг й оком змигнути, як батько вийшов із-за дерева і опинився на галявині. Всі отетеріли. Постояв кілька хвилин незрушно й спитав:

— Бачиш?!

— Дивлюся й не надивлюся, — мовив тяжко вуйко Михайло. — Десять літ не виділися. І всі ці роки я, здається, йшов до тебе із другого кінця світу. І отак зустрілися.

— Михайле, прошу тебе теж