Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— А ти, Андрію, зовсім не змінився. Так ніби вчорашнім днем розійшлися. Он і шрам на лиці не постарів — це як ти із липи впав…

— Михайле!..

— А пам’ятаєш, як колись пахла липа у нашому дворі. А мама знали насушити і вистелити нею горище, і вся зима потім цвіла і пахла липовим квітом. Видиться тепер, що й по смерті мені буде снитися той запах квітучої липи.

— Прошу тебе, як брат, Михайле!..

— А чи пам’ятаєш, як втішав мене, коли заблудилися у Кам’янському лісі. Цілу ніч гриміло, йшла злива, а ти застеляв долонями мої очі від блискавок, зігрівав своїм тілом і словами… Господи, як би я хотів повернутись тепер у той далекий ліс, заблудитись у дощах і ніколи уже не вибратись із їх непролазної хащі. Та й що там говорити, все життя моє, брате, було потім, як в диких дебрях.

— Михайле, а може, ще не пізно вийти з них на дорогу.

— Ні! Ні! Дорога моя уже у двох кроках від прірви… Ти знаєш, я так хотів би тебе зараз обняти, впасти на коліна і притулитись лицем до твоїх долонь. Чому доля така жорстока, брате?! Чому вона розділила наші серця цим величезним і холодним каменем? Чому?! Я ж тебе так любив, брате! — вуйко Михайло знову заплакав.

— Якщо любив, то хіба наважився б убити? — спитав батько.

— Неправда, неправда! — закричав істерично Михайло. — То не я! Розум помутився. І хтось інший, божевільний, йшов до твоєї хати помимо моєї волі. Отому і не буде більше доля до мене милостивою. Навіть, коли б і простили.

— Михайле, тоді виглянь, хай і я на тебе подивлюся, — втративши всяку надію на здоровий глузд брата, попросив батько.

За каменем довго чулися схлипи, потім стихло.

— Михайле! — крикнув батько.

І тут вуйко обережно виглянув із-за каменя.

Батько жахнувся. Окрім горбатого носа і циганкуватих очей від колишнього вуйка Михайла не зосталось нічого. Волосся заплутане реп’яхами, обличчя небрите; щоки у струп’ях, виділося, прилипли до зубів, загостривши до неймовірності вилиці…

Гіркі сльози німо текли з вуйкових очей, полишаючи за собою на немитім лиці криві борозенки.

— Михайле, — тільки й встиг вражено шепнути батько, і ляснув постріл. Куля бренькнула об камінь, вискаливши добрячий шмат валуна. Михайло притьмом зник.

— Хто стріляв?! Хто посмів?! — закричав батько, метнувшись за дерево.

Але було вже пізно. Камінь озвався вогнем. У відповідь йому вдарив пострілами ліс.

Смерть оббігла і на цей раз вуйка Михайла. Щасливо уникнути бою йому вдалося кілька разів. Дивувало інше: він знав добре, що за ним полюють, що рано чи пізно прийде його кінець, але з Чортового хребта чомусь не злазив і не тікав нікуди.

Останній раз батько дався на Чортів хребет у кінці листопада і не повертався три дні. На четвертий, у лісі на схилі гори, вранці зацокотів автомат. Йому огризнувся другий. Село принишкло, зарилось по саму маківку у сніги, дочікуючись насторожено кінця печальної пісні. А автоматні черги то стихали на якийсь час, то знову, давлячись, починали в’їдатись одна в одну. Під обід все стихло і село, обтрушуючись від снігу, піднялося навшпиньки і причаєно обернулося до Чортового хребта. Із лісу тяжко брів батько, згинаючись під мертвим тілом брата. Біля церкви зупинився, кинув автомат і опустив труп біля бабиної могили, яка самітнім горбком спливала неподалік дзвіниці. Зняв шапку і опустив голову. Простоволосий, за півдня посивілий і зістарілий, він більше не міг стримати себе і безпомічно, як дитина, заридав. Ще кілька годин він грався у смерть із ворогом. І вона, задихана, озвіріла, божевільно рячачись, бігала від одного до другого, не відаючи, за кого вчепитись. І ось вибір зроблено. І тепер перед ним, біля могили матері, уже лежало тіло не ворога, а рідного брата. І кров, що цвіла на снігу біля мертвого вуйка Михайла, це була і його кров. І кров матері, яка їх родила в однаково тяжких муках, однаково недосипала над колисками і боліла серцем, коли урізали пальця. А тепер, у цю страшну хвилину, їй не судилося навіть востаннє закрити в синових очах холодні зимові небеса.

— Простіть мені, мамо, коли можете, і ти прости, — прошепотів, глянувши на брата. Нахилився над його тілом, поцілував у чоло, відтак склав вуйкові Михайлові на грудях руки, обличчя накрив шапкою. Підняв автомати і, наче сліпий, подався до обійстя діда.

Село знову принишкло, вгрузло в сніги, і хати то переляканими і оторопілими, то здивованими і осуджуючими вікнами дивились йому вслід. А батько йшов і весь час йому чувся у завиванні вітру безутішний плач матері біля церкви і тіло аж ошпарював мороз.

Обхопивши голову руками, дід сидів за столом і помутнілими очима втупився у порожню пляшку з-під горілки. Коли увійшов батько, він навіть не глянув у двері. Батько постояв з хвилину мовчки і сказав глухо:

— Він лежить біля церкви. Похороніть його, як людину, бо я цього не можу.

— Дуже тобі дякую, — проказав, не піднімаючи голови, дід. — Щасливої смерті діждався твій брат, коли навіть і стільки землі для нього не пошкодував, — обвів пальцем стіл. — За це варто йому було стерпіти великі муки на цьому світі. А я й того не заслужив. Забрав, Іудо, від мене всю землю, то й зариєш вітця свого, як собаку, під чиїмось плотом. І то матиму велику честь, якщо ти, а не чужі люди, закопають, — зайшовся воронячим сміхом дід.

Але батько вмить посуворішав і, натискуючи на кожне слово, відрубав:

— Я прийшов до вас, няню, тепер не радитись, як поділити землю між мерцями, а сказати, що син ваш лежить біля церкви. І поховайте його, прошу вас, як належить батькові, бо я цього зробити не можу.

— А-а-а, так воно, так, — промимрив дід і піднявся.

Накинув на себе гуню і вийшов на двір. Свіже дихання вітру трохи протверезило. Приперся до одвірка й зором натомленим окинув обійстя. Страшною пусткою, приреченістю й відчаєм несло від кожного дерева, колодязя, стайні, воріт. Навіть сніг лежав на подвір’ї якийсь мертвотно-блідий і пахнув тисячолітньою гнилизною. Дід натягнув глибоко на очі капелюх і дався, було, до стодоли. Та раптом зупинився вражений. Під вікном, на тому місці, куди вуйко Михайло у дідовому сні приповзав вовком і вив, сніг зовсім розтанув і шмат чорної, спеченої землі гаряче димів. Дід перехрестився і з словами «Будьте ви всі прокляті!» повільно зайшов у сіни і поліз на горище.

Під стріхою, у темній закутині, намацав гріб і потягнув