Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

дорогу зліва направо, дядьковому олійному портрету, що падає зі стіни, бо в тиньку розхитався гачок, як і розбитому дзеркалу, так і годиннику й тому, що за ним стоїть, дорослі надають більшого значення, ніж власне годинник може мати.

Матуся, яка, попри окремі свої мрійливо-романтичні риси, мала тверезий погляд і, виявляючи легковажність, кожну сумнівну прикмету вміла витлумачити собі на пожиток, знайшла й того разу рятівне слово.

— Скло б'ється на щастя! — вигукнула вона, потім ляснула пальцями, принесла совка та віничка й змела бите скло — чи то пак щастя — докупи

Якщо взяти на віру матусині слова, то я дуже ощасливив своїх батька-матір, родичів, знайомих і незнайомих людей — ощасливив тим, що кожному, хто намагався відібрати в мене барабана, я своїм криком чи співом побив, потрощив шибки у вікнах, повні кухлі з пивом, порожні пляшки з-під пива, флакончики з парфумами, що дихали весною, кришталеві вази зі штучними фруктами — одне слово, все, що було скляне, у що на скляних заводах склодуви вдихнули життя, й воно потрапило на ринок часом за ціною простого скла, а часом — маючи мистецьку цінність.

Щоб не накоїти надто багато лиха — адже мені подобалося тоді, подобається й тепер усе гарненьке, що зроблене зі скла, — я, коли ввечері в мене хотіли забрати бляшаного барабана, хоч він мав ночувати зі мною в ліжечку, виводив з ладу одну чи й більше з чотирьох електричних лампочок у люстрі під стелею, які щосили тужилися осяяти нашу вітальню. Саме так на свій четвертий день народження, на початку вересня двадцять восьмого року, я вкинув усіх святкових гостей

— батька й матір, обох Бронських, бабцю Коляйчек, Шефлєрів і Ґрефів (вони надарували мені чого завгодно — олов'яних солдатиків, вітрильника, пожежну машинку, — тільки не бляшаного барабана), одне слово, вкинув усіх їх, які воліли, щоб я бавився олов'яними солдатиками, щоб приохотився гратись в оту дурнувату пожежну дружину, які не бажали лишити мені мого побитого, однак такого чудового барабана, які відбирали в мене бляшанку, а натомість намагалися втелющити мені в руки отого ідіотського кораблика з непрофесійно, до того ж, поначіплюваними вітрильцями, — всіх, хто мав очі лише для того, щоб не помічати мене й мого бажання, всіх їх я вкинув своїм криком, що, метнувшись по кімнаті, завдав смертельного удару чотирьом лампочкам у люстрі, в допотопну темінь.

Але дорослі — вони і є дорослі: після перших зляканих вигуків, після майже нестямних вимог повернути світло, вони оговталися в темряві, і коли бабця Коляйчек — тільки вона, якщо не рахувати малого Стефана Бронського, й не знала, на біса їй ця темрява здалася,

— принесла з крамниці вже запалені лойові свічки (Стефан, гучно пхикаючи, весь час тримався за її поділ) і в кімнаті стало світліше, решта добряче підпилих гостей уже встигли якось дивно попаруватися.

Матуся, як і слід було сподіватися, в розхристаній блузці сиділа на колінах у Яна Бронського. Спостерігати, як куцоногий пекар Александер Шефлєр майже зникає у Ґрефисі, було досить неапетитно. Мацерат облизував золоті й конячі зуби в Ґретхен Шефлєр. Лише Гедвіґ Бронська сиділа, поклавши руки на коліна, від полум'я свічки очі її прибрали набожного, як у корови, вигляду, сиділа близенько, але не надто близенько від городника Ґрефа, який хоч нічого й не випив, а проте співав, співав солодким голосом, меланхолійно, співав, виливаючи свою журбу, співав, підохочуючи Гедвіґ Бронську йому підспівувати. Вони на два голоси виводили скаутську пісню, в якій такий собі Рюбецаль мав блукати привидом у Велетових горах.

А про мене забули. Оскар сидів під столом із тим, що зосталося від його барабана, видобував іще з побитої бляхи сякі-такі ритми, і цілком можливо, що ті скупі, проте розмірені барабанні звуки лише тішили вухо тих, хто, помінявшись у солодкому забутті ролями, сидів і лежав у кімнаті. Бо барабанне дудоніння наче звукоізоляційним шаром покривало всі смачні поцмокування та посмоктування, які вихоплювалися в тих, хто, попри всі свої гарячкові й ревні зусилля, намагався їх притлумити.

Не виліз я з-під столу й тоді, коли повернулася бабця, схожа зі своїми свічками на грізного архангела; вона обвела поглядом цей содом, розгледіла в ньому й гоморру, з тремтячими свічками в руках зняла бучу, назвала все це свинством і рішуче поклала край ідилії про те, як Рюбецаль мандрує Велетовими горами, — поставила свічки на блюдця, взяла з мисника карти, кинула їх на стіл і, втішаючи Стефана, який і далі скиглив, проголосила другу частину свята. Невдовзі після цього Мацерат повкручував нові лампочки в старі патрони нашої люстри, почали переставляти стільці, заляскали, відскакуючи від пивних пляшок, кришечки. Наді мною заляпали по столу карти — скат по одній десятій пфеніга. Матуся спершу запропонували по чверті, але дядько Ян не схотів так ризикувати, і якби не випили ще по кілька склянок пива та якби принагідно не великий ґранд із чотирма козирними валетами, то вони там так і не підіймали б час від часу ставку й мучилися б зі своєю одною десятою пфеніга й далі.

А я непогано почувався під столом, схований від протягів за скатеркою, що звисала з усіх боків. Легенько постукуючи по барабану, я наслухав, як наді мною гупали по столу кулаки; я підкорився ритму їхньої гри, і не минуло й години після того, як вони сіли за скат, а я вже подумки відзначив: Ян Бронський програв. Карти мав добрі, а все ж таки програв. Воно й не дивно, адже він весь час ловив ґав. У голові в нього було щось інше, ніж його бубна без двох валетів. Адже на самому початку гри, ще розмовляючи зі своєю тіткою й намагаючись якось виправдати оту невеличку оргію в темряві, він скинув з лівої ноги чорного черевика, простяг ту ногу в сірій шкарпетці повз мою голову, заходився шукати коліна моєї матусі, що сиділа якраз навпроти, і таки знайшов їх. Відчувши доторк його ноги, матуся відразу посунулася ближче до столу, отож Ян, з яким саме торгувався Мацерат і який, дійшовши до тридцятьох трьох, оголосив пас, легенько задер поділ її сукні — спершу тільки великим пальцем, а тоді й усією ступнею в шкарпетці (а шкарпетка, до речі, була майже свіжа, вдягнена того самого дня) — і влаштувався в неї між ногами. Можна тільки захоплюватися моєю матусею, яка, попри ті підступи вовняної шкарпетки під столом, вигравала на столі, гладенько застеленому скатеркою, страшенно ризиковані партії, зокрема