Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

вийшла у порожній коридор і поквапилася приєднатися до решти… День обіцяв бути спекотним.

* * *

— Присягаюся тобі, Жане, ще раз повторюю… — Портянко, незважаючи на те, що поруч із пляшкою стояла чарка, припав до шийки і жадібно, не відчуваючи смаку, зробив три великих ковтки. — Богом клянуся чи чортом… як хочеш…

Вони знову сиділи в барі.

Так само гув мотор, так само грала музика, так само виголошував свої сентенції художник Скун. Пароплав відчалив від славного міста О., в якому за якихось десять годин відбулося понад двадцять зустрічей, творчих вечорів, гала-концерт та свято грандіозного пияцтва в мальовничому історичному музеї просто неба. Члени делегації вже добряче засмагли, перетасувалися, як колода карт, поміж собою і відчули пароплав своїм власним будинком. Дартов посміхався і роздивлявся свої бездоганно підстрижені нігті.

— Вадику, ти блефуєш? — запитав він.

— Клянуся тобі, Жане… — вже вкотре тремтячим голосом повторив Портянко.

— Замовкни, гнидо! — злобно процидів Дартов. — Набридло слухати! Але запам’ятай, якщо ти вирішив дістати мене — у тебе нічого не вийде.

— Кля… — знову почав був Портянко, та безнадійно махнув рукою.

— Завтра ми будемо кілька годин стояти в бухті поблизу моєї нової дачі, — сказав Дартов. — Там ми висадимось, я візьму усі папери, і ми спокійно розподілимо наші дивіденди, обіцяю… А тим часом іди, тобі треба проспатися! Ти добре попрацював!

Портянко знову махнув рукою, важко піднявся з-за столика, попрямував до виходу, але на якусь мить замислився, зупинився і знову підійшов до Дартова:

— Жане, ти ідіот! Ти не чуєш, що я тобі говорю. На жаль… Але запам’ятай: «НА НАС ХТОСЬ ПОЛЮЄ!» І я не знаю, хто з нас буде наступним…

— Ти мені погрожуєш?!! Ти? — Дартов відштовхнув приятеля, і той полетів в обійми московського гостя, котрий саме входив до бару.

— О! Гавно само пливьот в рукі! — констатував московський гість і лагідно обійняв Портянка за плечі. — Пашлі вип’єм! У мєня в каюті єсть класная самагонка, нє то што пойло в етом барє!

Побачивши товариша, художник Скун підвівся з-за свого столика:

— Наливаймо, браття! — закричав він і обійняв Портянка з іншого боку. Так утрьох вони вийшли з бару під скептичним поглядом Жана Дартова.

Фантасмагорія продовжувалася, музика грала, по всіх кутках цілувалися парочки, а в залах виступали спраглі до уваги митці. Пароплав виходив у море.

Частина четверта

Є лише спокій

* * *

— А повернись-но, синку! — кричав Скун, виставляючи Портянка з каюти. Той п’яно пручався, хапаючись обома руками за одвірок. Скун оцінив зручність його пози і щосили заліпив коліном у товстий зад. Портянко втратив рівновагу, випустив з рук двері й відлетів у протилежний бік коридору, і Скун із задоволенням грюкнув дверима. Портянко полежав на м’якому килимі, що встеляв коридор, прислухаючись до тиші. Була третя година ночі.

Після повного безладу та розгулу, що тривав у каюті, тиша здалася Портянку зловісною, неприродною й одразу ж ніби витверезила його. Він піднявся з підлоги і, хапаючись руками за стіни, побрів на другу палубу, напружено згадуючи номер своєї каюти й шукаючи по кишенях ключа.

«Клянуся тобі, Жане… — бурмотів він. — Ти — справжня наволоч, Жане… Я ще тобі покажу, начувайся…»

Вузький коридор, вкритий пурпуровим ковроліном, тьмяне світло маленьких круглих лампочок за матовим склом плафонів навіював неприємні асоціації.

«Ось дорога до пекла…» — бурмотів Портянко.

Погойдуючись, він нарешті дістався сходів і піднявся до коридора другої палуби. За скляними дверима, що вели назовні, майнула легка тінь.

«Люди!» — зрадів Портянко і вирішив решту шляху пройти палубою.

Він відчинив двері і на повні груди вдихнув свіже нічне повітря. У голові трохи прояснилося.

«Ні, Жане, тобі мене не дістати! — подумав Портянко. — Ні, ні й ще раз ні!»

Великі нерухомі зірки стояли у нього над головою, вітер холодив лисину. Портянко розправив картату краватку, обтер нею вологе обличчя, заспокоївся і взявся за ручку дверей, аби повернутися до коридора.

— Не спиться? — почув він тихий голос за спиною. З суцільного мороку палуби виступила постать…

Портянко приязно посміхнувся, відчуваючи незручність, що від нього смердить горілкою…

* * *

…Влада прокинулася спустошеною й розбитою і вирішила добу не виходити на палубу, не з’являтись у їдальні й на танцмайданчику. Вона замовила сніданок до каюти.

Офіціант з незадоволеним обличчям приніс їй тацю з кавою, соком, порцією смаженої картоплі та відбивною по-французьки. Після сніданку Влада зручно влаштувалась у ліжку, стулила фіранки і вирішила сьогодні взагалі не знімати нічну сорочку.

Вона лежала на високій подушці у напівтемряві (адже фіранки були подвійні, а нижні, пластикові, мали темно-синій колір) і дивилася на візерунок тіней, який утворював тонкий промінець сонця, що якимось дивом проник крізь крихітну, ледь помітну дірку у фіранці…

Вона склала руки на грудях і згадала, що мати завжди робила зауваження через цю улюблену нею позу, мовляв, так лежать мерці. Тепер Влада лежала саме так і думала про те, що ця поза — коли обидві руки складені на серці — є заспокійливою, заколисливою, умиротвореною, недарма хтось здавна вигадав її для тих, хто більше не метушитеметься. Вона уявляла, як рано чи пізно заклякне саме в такій позі, у суцільній темряві, на самоті із непотрібною ритуальною атрибутикою, і завіса з білого гіпюру лежатиме на її загостреному обличчі… Чи відчуватиме вона щось?..

Зараз дихання її було рівним, приглушеним, як уві сні. На якусь мить Владі здалося, що зовсім поруч вона чує таке ж саме притишене дихання. «Маячня! — вмовляла себе Влада. — За спиною — лише стіна…»

Але, як це буває із людьми з хворобливою уявою, вона ясно відчувала, що за спинкою ліжка, щільно присунутого до стіни, хтось стоїть, і варто лише підвести очі, як вона побачить складки одежі мишачого кольору, які м’яко коливаються над її головою…

Від кінчиків пальців ніг почала поволі здійматися хвиля холоду, тіло затерпло, наповнилося гострими голками страху. Влада примружилась і все ж таки відважилася крізь завісу вій поглянути у верхній куток ліжка. Сірий хітон справді погойдувався над її головою, як павутиння…

Прохолодна рука потяглася через її голову, накриваючи обличчя невагомою тканиною рукава, і лягла на схрещені на грудях руки. Тіло закам’яніло настільки, що рухомими лишилися тільки очі — Влада повела поглядом за долонею, і вона здалася їй знайомою: із характерним мозолем від авторучки на вказівному пальці… Й одразу їй стало тепло, потім гаряче, і та ж хвиля холодних голок перетворилася на багатотисячні язички полум’я, що розплавили її тіло, перетворили на віск — та вона усе одно лишилася прикутою