Юрій Павлович Винничук - Аптекар

а тим часом сеча нищила стіни львівських будинків, підточувала їх, мов невиліковна хвороба, запахи нечистот переслідували у садках, у брамах, у вузьких вуличках між будівлями, викликаючи нудоту. А трохи далі потічок, що колись впадав у Полтву, перетворився на гнилий труп, у ньому завмерла зелена застояна вода, в якій розкладалися здохлі коти. Йдучи вулицею, треба було увесь час стежити, щоб не вступити у свиняче, собаче або кінське лайно, притому це останнє не таке вже й гидке, бо сухіше і не так пацькалося, а від його киславого запаху нудило значно менше.

Загрозою завжди була застояна вода. Рух очищає, безрух убиває. Полтва, перебуваючи весь час у русі, розганяла, кришила, розпускала органічні рештки, натомість болота все це консервували. Місто було забруковане, але на деякій відстані від мурів міста, куди скидали нечистоти, панувало болото і гнойовиця з мертвою зеленою поверхнею, що скидалася своєю незворушністю на велетенські драглі, які давно зіпсувалися й зогнили у своїх потаємних нутрощах, і коли аптекар штрикнув костуром, вони тільки здригнулися розлючено, забурчали і вихлюпнули сизу хмарку смороду. Під час дощів вози на під’їздах до Львова загрузали, і доводилося їх витягати волами. Мальовничі луги восени перетворювалися на болота, у яких зароджувалося і буяло своє життя. У смердючому шламі мішалися між собою блукаючі рослинні рештки, гнилі органічні відходи і останки всіх нечистих істот, зроджених розпадами тіл. Відбувався безустанний обмін парою між підґрунтям, смердючим торфом, який його покривав, і водною масою, цілі цикли життя цього пекла точилися таємно і невидимо, про них ніхто не підозрював, але їхнє пульсування зраджував сопух. Узимку все це покривалося білою шкарубою і завмирало, але не надовго, бо за будь-якої найменшої відлиги оживало, щоб уже навесні вистрілити у повітря міріадами мерехтливої комашні. Потім вступало у свої права сонце, воно випивало болота, всю вологу дощенту, личинки і різна дрібна наволоч гинула, і знову наставав розкішний бенкет трав, розцвічений характерними для мочарів баранчиками, вогниками і дзвіночками, що випиналися над хащами хвощу.

Лукаш заповзявся переконати магістрат прокопати рівчаки обабіч боліт, аби вони вбирали в себе вологу, і вивести їх каналами до потічків.

Але все ж Львів мав чим пишатися, бо рідко яке місто Європи мало такі водотяги. Розташований в оточеній лісами улоговині, Львів був переповнений вологою, що її підсилювало безліч струмків. Ці струмки спрямували в рури, а рури, за якими пильнували рурмайстри, напували фонтани, а також криниці у дворах і на площах. За роботою рурмайстрів і над регулярним плином доброї води до всіх дворів наглядала спеціальна установа curatores aquarum. Тож воду можна були пити у будь-якому закутку Львова, не обов’язково підливаючи до неї вина, як то робили ледь не по всій Європі, знаючи, що кисле вино вбиває у воді нечисть.

З міста долинули дзвони, їхня музика торувала над будь-якою іншою, потоки звуків розливалися надовкруж, вриваючись у шелест буків і плюскіт річки, просвітлюючи простір і роблячи гострішими всі барви і запахи. Лукаш стояв, мов зачарований, вслухаючись у дух дзвонів, який змушує зупинитися й зосередитися, бо ніщо не передає так атмосферу тріумфу, як оте безконечне повторення гармонійних звуків, особливо, коли дзвони звучать мовби на межі сил і це вже не дзвін, а натомлений стогін. Дзвони кликали його назад, і він слухняно рушив у напрямку Краківської брами. Проходячи повз річку, побачив, як на березі на моріжку обідали жебраки, ділячись своїм нехитрим скарбом, який вдалося їм вициганити по церквах та монастирях, при цьому вони галайкали і перекрикували одні одних, вочевидь, не поділивши справедливо милостиню, тож за хвилю учинилася товкотнеча — товста бабера, вийнявши з-за пазухи дерев’яний кухлик, куди збирала пожертви, почала бити ним по голові, мабуть, свого полюбовника, а далі уже клубок тіл катулявся берегом, аби за хвилю звалитися у річку.

Жебраки тут не тільки обідали, але й жили, поробивши з очерету курені. Недавно вони організувалися у свій жебрацький цех, вибрали провідників і намагалися упорядкувати своє сповнене пригод життя. Їхня хоругва із зображенням розтоптаної дерев’яної чаші стирчала посеред табору. До одного з куренів підшкандибав горбань і гукнув усередину:

— Гей! Ти шо — вмер?

— Не, — прохрипів чийсь голос так важко, ніби добувався з-під руїн єгипетської піраміди.

— То чого до шинку не прийшов?

— Вчора?

— Ба вчора.

— Вчора я вмер.

Затим почулося шарудіння, кректання, і з куреня вилізла розпатлана мармиза зі скуйовдженою бородою і сіном у патлах. Мармиза належала невисокому, але жилавому широкоплечому чоловікові, його права нога була зігнута в коліні і спиралася на дерев’яну куксу, а права рука обнімала милицю.

— Ходи обідати, — сказав горбань і рушив до зграї.

Жебрак стріпнув заспаною головою, щось пробурчав невиразне, роззирнувся і, коли в поле його зору потрапив аптекар, радісно вигукнув:

— О, пане дохтір! Кого я бачу! Давно прагнув з вами познайомитися.

За мить він уже шкутильгав до Лукаша, і, як на каліку, рухався доволі спритно.

— Зачекайте, прошу пана, — заторохтів він, помітивши, що аптекар не виявляє бажанням із ним спілкуватися. — Давно вас хотів запитати, чи не потребуєте слуги?

Лукаш від подиву розсміявся.

— Навіть якби й потребував, то не каліку. А що, жебри вже не скрашують життя?

— Та де! Але абисьте знали — я на всі руки майстер. Ну, геть на всі. Ліпшого не знайдете. Та й подумайте лишень: ви є аптекар, поважний пан дохтір, а не маєте слуги. Усі мають, а ви нє. Тому не дуже квапляться до вас, бо думають, що ви невдаха і бідний. А бідний пан дохтір нікому не потрібен. Іх бін аїд. От послухайте мене: коли люди побачать, що маєте слугу, всі відразу повірять, що ви успішний дохтір. А як побачать, що маєте за слугу жида, та ще й ученого — о-о, то вам ціни не буде.

— Так, але коли побачать тебе, то подумають, що я поганий лікар, бо не зміг тебе вилікувати.

— А от і ні, от і ні! — заторохтів жебрак. — Ходімо лишень он за ті верби, зараз вам покажу, який ви дохтір.

Щойно вони відійшли набік, як жебрак відкинув милиці, спритно відв’язав куксу і, ставши на обидві ноги, пішов у присядки.

— А бачите? А бачите, який ви зацний пан дохтір? Вмить мене, бідного Айзека, вилікували! Га?

— А що — ти й справді учений?

— Я, прошу вас ґречно, — тут Айзек набрав поважного виразу і випростався, — скінчив університет життя з відзнакою. Спочатку я був купцем, мав навіть свою крамницю колоніяльних товарів. І велося мені добре, доки моя жінка, щоб її