Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Розділ 10. АЙЗЕК

Травень 1647 року.

Лукаш любив виходити поза мури і прогулюватися передмістями, які увесь час більшали і пучнявіли, вистрілюючи шпилями церков, укріплених монастирів, розросталися садами і заораними полями. Місто було оточене не тільки подвійним муром, але ще й широким ровом, а за ровом зі східного боку тягнувся від одної до другої брами земляний вал, що висотою дорівнював міському мурові, виростаючи завдяки сміттю і будівельного лому. За валом йшов широкий рів, через який було перекинуто рухомі містки. А там далі, де текла Полтва, прямуючи до Бугу, а відтак аж до Балтійського моря, серед заплав та оболоней купчилися млини та наспіх сколочені дерев’яні хатинки, в яких ніхто не планував жити довше, аніж рік-два, бо черговий ворожий вихор змітав усе з лиця землі, хатинки разом зі стодолами і хлівами, з яких завчасу забрано всю худобу, спалахували смолоскипами, кидали розчепірені пальці полум’я в небо, мовби погрожували комусь за цю напасть, і щезали, розсипавшись на чорні руїни. Залишалися тільки дерева з подекуди обсмаленим гіллям і муровані комини. Але коли навала загарбників відкочувалася, погорільці знову все відбудовували і заселяли ці місцини, бо серце їхнє залишалося неушкодженим, серце їхнє, як і раніше, билося в місті, і там вони провадили навіть більше часу, ніж на передмісті, торгуючи чи ремісникуючи.

На цих сільських теренах аптекар чувся цілком затишно, доки знаходився на деякій відстані від халуп, де вся живність пробувала разом із людьми, а взимку тулилася коло печі, з часом між людьми і тваринами витворився якийсь дуже теплий і тісний зв’язок, тварини вважали, що повинні оберігати не тільки свою територію, а й прилеглі, і досить було лише один крок нерозважно ступити вбік, як з далини уже мчала ціла зграя роз’юджених гаркітливих кудлаїв, а то й нарваний бик зривався з місця, нахиливши загрозливо голову, враз оживали ліниві свині і квапилися тицятися своїми запацьканими рилами в непроханого гостя, а гусаки сичали, цинічно прискаливши очі. Але тварини і птахи все ж не були настільки небезпечними, як люди, бо там, у тих хатинках, жили не тільки ремісники й селяни, а й різна галайстра, викинута на узбіччя, чий побут і потреби були зведені до мінімуму, нічим не відрізняючись від потреб якої-небудь кузьки. Пияки й дезертири, фальшиві і справжні каліки та жебраки, перестарілі мандрьохи та повії, прозвані човганками, злодії і втеклі злочинці — всі вони знаходили тут прихисток і шматок хліба. Не дивно, що саме тут можна було поповнити будь-яку розбійницьку зграю чи найняти загін для нападу на чиєсь помістя. Час від часу міські ціпаки робили облави і рідко коли залишалися без вилову.

Лукаш прогулювався полями, де бавилися діти і полонили запахи трав і квітів. Окрай лісу кілька чоловіків волочили зрубані дерева набік, а пні обмотували мотуззям і корчували за допомогою запрягу волів. Трохи далі горіла ціла гора зрубаного сирого гілляччя і сильно диміла, але й запах диму був куди приємнішим, ніж запах міста, хотілося наповнитися ним і ще довго не розлучатися, бо запах міста складався із запахів мурів, запаху землі і всього живого, що цією землею ходило чи стрибало.

Запахи Львова не відрізнялися від запахів інших міст, тисячі гнилих випарів витали у повітрі, піднімаючись від м’ясарень, гарбарень і фарбарень, від безлічі печей, у яких згорали дрова, солома і торф, перепліталися вони із запахами сірки і смоли, з зогнилою городиною у підвалах Ринку, роблячи повітря важким і навіть видимим. Земля і добра, і зла, земля годувала і земля вбивала — з усіх її щілин добувалася погана пара, яка сіяла хвороби й епідемії, бо земля вбирала в себе продукти ферментації і гниття, ставала коморою нечистот, а тому час від часу мусила викинути з себе морове повітря. Земля сіяла страх, у глибинах її просяклих і розпушених, а подекуди ще й перетворених на в’язке течиво завдяки нагромадженим відходам і зогнилим трупам, там, у глибинах землі, відбувалися невидимі процеси, щось постійно клекотало, пінилося, готувалося і випаровувалося, стаючи джерелом смороду, який погано впливав на живі організми, порушував життєву рівновагу. Ці темно-жовті, гидко-зеленаві і ядучо-червоні струмочки, що витікали з-під звалищ сміття, могли отруїти криниці й городи, сади і людей у хатах на передмісті. Але і мури міста, які надійно оберігали від ворогів, не оберігали від нечистот, бо ті струмки, підпливши під мури, просочувалися в них і жили там, стаючи вмістилищем гнилизни минулих поколінь. Мури вбирали запахи, втягували в себе увесь підземний сморід, усю гниль тіл, що колись їх зводили, усіх тих, що минали їхні брами і були поховані за мурами. Мури мовби консервували запахи і доторки, подихи і погляди, вони зберігали і передавали далі розпад тканин, їхні отруйні випари.

Будинки у Львові тулилися тісно одні до одних, вулички були вузенькі, і панувала в них задуха, вітер їх не провіював, сприяючи моровицям, а що вікна, які виходили на ті вузенькі вулички, ніколи не бачили сонця, бо стіни кидали тіні одна на одну, то в їхніх покоях завше панували сутінки і прохолода за найбільшої спеки. Під час війн та інших хурдиг, коли до міста напливали біженці і війська, нечистоти і гній скуповували всі місцини, і не було ні в кого сил усе те прибрати аж до закінчення розрухи. Та врешті і з тим дали раду, побираючи по пів гроша від кожної хури і так оплачуючи вивезення гною. Хоча і гній інколи перетворювався на землю обітовану, бо під час моровиць деякі мудрагелі запорпувалися в нього по самі вуха, вірячи в його цілющу міць, у його захист, та там і вмирали, аж поки занюхають їх приблудні пси та витягнуть.

Майже поруч із Ратушею різник щоранку колов і обсмалював свиней, у м’ясних ятках терпкі нудотні запахи спліталися між собою. Уздовж вулиць текли темні смердючі потічки, коли різник вихлюпував на вулицю кров разом із тельбухами, на які уже чатували собаки і свині, всі ці потоки стікалися у кілька вигрібних ям на різних кінцях міста. На тісних двориках різників запахи гною, свіжих випорожнень, органічних решток єдналися зі сопухом газів, що вилітали з нутрощів. А та кров, що лилася проти неба, стікала вільно вулицями, покривала бруківку коричневим шаром і розкладалася у щілинах. Щемливий запах витоплюваного жиру додавав останній акцент до тієї мішанини огидних випарів. На задвірках люди цюняли в кущах чи під мурами, ніхто нікого особливо не соромився,