Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Хто тебе чіпає, та ще за ноги! — буркнув майор.

— Але хтось же чіпає, — тремтячим від жаху голосом сказав програміст.

Біля самісінької його ноги знову скреготнув смішок, і хтось маленький та спритний швидко відскочив убік.

— Ой, вони штрикаються! — скрикнула Тетянка.

Ірка теж відчула, як щось штрикнуло її в коліно. Вона схопилася за болюче місце —і щось гостре відразу тицьнулося їй у руку. А навколо забігало, затупотіло, замиготіло. Тупіт маленьких ніжок оточував, утворюючи замкнене коло. Ірка закрутилася на місці, намагаючись роздивитися тих, хто бігав довкола неї, але бачила лише мерехтливі згустки мороку. Вони бігли все швидше й швидше, тупіт підсилювався, наростав, начебто подвоювався, потроювався, начебто їх ставало все більше й більше. І раптом усе припинилося, стихло. Ніби ножем відрізали.

— Гей ви, ті, хто тут… — нерішуче гукнув Богдан. — Ви тепер де?

Відповіддю йому була мертва тиша.

— Ходімо, може, чи що? — розгублено буркнув майор.

— Вам краще знати, — озвалася з темряви Тетянка. — У вас, он, нюх, слух.

— Та не чуємо ми нічого! — роздосадувано мовив Вовкулака. — Як відбило! А ти, сестричко?

— А я тут до чого?! — враз обурилася Ірка.

Насправді відьмочка була б зараз не проти, аби до неї повернулися чорно-білий суперзір і слух, що давав змогу розрізняти звуки, недоступні людському вуху. Хай навіть повернуться оті дивні незвичні запахи. Але нічого такого не відбувалося. Вона, як і раніше, майже нічого не бачила крізь суцільний морок і нічого не чула, крім прискореного подиху наляканих людей.

— У мене кинджал із собою, — сказав вовкулакам Богдан. — Можете перекинутися.

— Давай його мені,— звелів майор.

— А ви де? — Богдан розгублено закрутив головою, вдивляючись у темряву.

— Здається, я праворуч від тебе, — не зовсім упевнено припустив майор. — Так, я зараз простягну руку…

Богдан теж випростав руку й відчув, як його пальці торкнулися чиєїсь долоні.

— Начебто тримаю. Це ви, майоре?

— Мабуть, я, — із сумнівом у голосі припустив майор. — А це ти?

— Я! Я! — зареготав скрипливий голосок.

Тверді й тонкі, як лапки в комах, пальчики уп’ялися в майорову руку. Гострий біль обпік його долоню. Тепла кров заповнила глибокий розріз і цівкою полилася на підлогу.

— У-у! — завив майор, крутячись на одному місці й намагаючись віддерти повислу на собі істоту.

У глибині кімнати закричав Богдан:

— Пусти, гадино! Ой, не кусайся!

Гострі зубки, немов голки, прокололи йому шкіру й заходилися рвати. По зап’ястку прокотилася хвиля пекучого болю. Хлопчак затряс лівою рукою, намагаючись струхнути істоту, але зуби впивалися все сильніше.

— Боляче ж! Ну, зараз я тебе! — рвучко замахнувшись, він рубнув турецьким кинджалом перед собою.

Здвоєні вигнуті леза зблиснули, на мить розганяючи суцільний морок.

— Ой-ой-ой! — істота відразу ж відпустила Богдана. — Холодне залізо, у нього холодне залізо! — І ніжки затупотіли геть.

— Мій теж змився. У-у-у! — завив майор, обмотуючи хусткою розідрану руку.

— Треба вибиратися в коридор і до виходу, — вирішив за всіх Іващенко. — Пацан, ти з кинджалом уперед. Серьогу й цього, кримінального генія, по центру. — І повернувся до компаньйона: — Бачиш, що в нас у будинку по ночах коїться! Твоє щастя, що ми тебе знайшли!

— Знайшли! Знайшли! — скрипливо зареготали з усіх боків. — Мали знайти! Ми теж тепер знайдемо! Молодий, молодий! Знайдемо молодого!

— Надвір! — гаркнув майор.

Уся компанія пліч-о-пліч кинулася до виходу, майже несучи перед собою Богдана, що випростав руку із затиснутим кинджалом.

— Тікають! Тікають! Не втечуть! Знайдемо! Молодого знайдемо! — скрипіли довкола голоси.

Крихітні, але чіпкі рученята хапали втікачів за коліна, і щось неймовірно гостре тицялося всім у щиколотки, щось сухе, немов солома, хрускало під ногами.

Ірка здригнулася від огиди, коли чіпка лапка схопила її за лікоть. Навмання вдарила рукою по стінці коридору. Здається, влучила — щось хруснуло, і її відпустили.

Група нажаханих людей висипала в коридор… і застигла. Попереду, позаду, з боків — звідусіль долинало ритмічне тупотіння. Сотні крихітних ніжок притупували, пританцьовували. Плескали сотні крихітних долоньок, і сміх, рипучий сміх насувався зусібіч.

— Не втечете! Ми вас сюди привели, ми вас сюди заманили, а тепер ми й знайдемо! — здавалося, крихітні танцюристи почали водити хоровод довкола групки людей, котрі впритул притислися одне до одного. — Хто з вас, хто з вас, кажіть, хто з вас?

— Та хто? Хто вам потрібен? — спитав компаньйон. Від страху його голос рипів, як у таємничих танцюристів.

— Не ти, не ти! — знущально гукнули з пітьми. — Ти не винен, ти приманка для нього. — У темряві знову заходилися танцювати, притупуючи й плескаючи в долоні.

— От так ми, от так ми? Підказали, та підбили, та думку в голову вклали! Таємні ходи зробити допомогли! А ти так легко піддався, вкрав та сховався! А тебе шукали, а тебе вистежували! І ніхто знайти не міг, бо ми слід ховали, схованку ховали! Лиш один, лиш він крізь наше чаклунство пройшов, наші таємниці розкрив. І зараз він тут, тут!! І ми його знайдемо! Молодий, молодий!

— То ти в нас, виявляється, не сам п’ятдесят лимонів стирити додумався? — із посмішкою кинув Іващенко своєму компаньйону. — Ти в нас жертва чаклунського психологічного впливу!

— Пастка! — прошепотіла Тетянка. — Ось вона, твоя друга порожня карта, друга таємниця! Усе наше розслідування було пасткою!

— Казала ж я, не треба в це лізти, так тобі півмільйона захотілося! — не без задоволення мовила Ірка.

— Жадібні, жадібні, все відьомське плем’я жадібне! — підтвердили рипучі голоси. — Відьми прийшли, його привели! Ми знали!

— Та не жадібні ми, просто зараз час такий, — образилась Тетянка. — І взагалі, хто ви такі, щоб нас критикувати!

— Вона хоче знати, хто ми! Відьма хоче знати! — проскреготало з пітьми.

І в густому, давкому, прямо-таки відчутному на дотик мороці коридору зблиснув крихітний мертвотно-білий світлячок. Вогник наближався, насувався все ближче й ближче… Ірка зрозуміла, що не хоче бачити того, хто несе це моторошне світло, і водночас не може відвести погляд.

Кружечок світла спинився прямо перед наляканими людьми.

І вони побачили. Маленьку кривоногу істоту з тільцем не товстішим за соломинку й схожою на наперсток головою. Риси її обличчя були такими дрібними, що годі роздивитися, добре було видно тільки жаб’ячий рот із гострими, як голочки, зубами. У довгих, немов макаронини, гнучких пальцях істотка тримала веретено, на кінчику якого світився тьмяний вогник.

Люди мовчки розглядали істотку, що постала перед ними. Ірка гидливо здригнулась. А майор голосно зареготав, лякаючи пітьму.

— І ось від цього дріб’язку ми тікали? Та мені всього їхнього кодла не вистачить, аби нормально перекусити! — і Ментівський Вовкулака, вихопивши в Богдана з рук кинджал, перекинувся в повітрі.

Величезний вовк упав згори, ударом