Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Живий! — радісно вигукнула Тетянка й, розвівши руки, кинулася на шию Ментівському Вовкулаці.

— Звісно живий, — пробурчав майор, відкидаючи геть закривавлений сталевий циліндрик. — Це ж не срібло. Ходив би я на такі небезпечні справи, якби мене проста куля брала!

Щосили обіймаючи майора, Тетянка примовляла:

— Ви мені життя врятували! Спасибі! Спасибі!! Спасибі!!!

— Спасибі — багато, — розважливо заявив Вовкулака, — от рівноцінний поділ — по п’ятдесят тисяч на ніс, включаючи ваші безнюхі носики! — це буде те, що треба.

Тетянка повільно розчепила руки, подивилася на майора настороженим поглядом і процідила крізь зуби:

— Ми обговоримо це питання.

Голосно гупаючи, повз них пробіг Іващенко. Туди, де вже не було жодних вовків, а шестеро здоровенних хлопців у камуфляжі міцно тримали сухорлявого літнього чолов’ягу.

— У бухгалтерію його, там теж програма «Клієнт-Банк» є! — рішуче наказав Іващенко. — І Серьогу тягніть! Нехай наш новоявлений комп’ютерний геній трохи попрацює! — Генеральний, широким кроком минаючи турнікет, гукнув охоронцю, котрий боязко поглядав із глибини будки: — А з вами я потім розберуся!

— Та ж я думав, що ви вже поїхали, Володимире Георгійовичу! — розгублено пробелькотів охоронець.

— Ніхто з начальства додому не поїхав, — люто позираючи на компаньйона, котрий смикався в руках камуфляжників, заявив Іващенко. — Ну от буквально всі залишилися в будинку!

Терпіння добратися до власного кабінету в Іващенка вже не було. Він рвучко відчинив двері бухгалтерії. Вовкулаки жбурнули компаньйона на стілець перед комп’ютером головної бухгалтерки, а за мить кинули поруч і Серьогу.

Ірка, ледь переставляючи ноги, ввалилася слідом. Неймовірна напруга цієї ночі поступово відпускала. Сонними очима дівча дивилося, як Іващенко переможно розмахує пальцем перед носом племінника:

— Давай, виходь на банк, в який ти мої грошики запхав! — командував бізнесмен. — Працюй!

— Знову? — обурився Серьога. — Мені ще за той раз не заплатили! — хлопець багатозначно зиркнув на пониклого на сусідньому стільцеві компаньйона. — Я вам не татко Карло, забезкоштовно ішачити!

Його дядько гаркнув, немов справжнісінький вовкулака, і молодший програміст миттю прилип до клавіатури:

— Та добре, добре, роблю вже! — і, бурмочучи собі під ніс: «Сторонній дітворі платить, а рідному племіннику… Справжнісіньке рабство!», — Серьога застукотів по клавішах.

На екрані з’явилися ряди цифр. І, нарешті, засвітилося червоне віконечко.

— Код доступу давайте, — буркнув Серьога.

Іващенко глянув на компаньйона:

— Ну?

Той відповів зовсім порожнім, несвідомим поглядом. Здавалося, ця людина взагалі не в змозі була збагнути: де вона, що відбувається, хто довкола неї й чого від неї хочуть.

Обличчя генерального сповнилося гнівом, поступово стаючи криваво-червоним:

— Ти дурника мені тут із себе не строй! Ми тебе зловили!! Кажи код, швидко!!!

Але зловлений утікач продовжував тупо дивитися на свого партнера.

— А швидше не можна? — нахабно зажадав Серьога. — Тут, між іншим, таймер на введення коду: вчасно не введемо, то ваші грошики так на Мальті й залишаться!

— Правда, закінчуйте вже! — уперше невдоволено озвалася Тетянка й судорожно позіхнула. — Ми тут із вами вже півночі б’ємося! А якщо ви не помітили, так ми, між іншим, діти! Нам спати пора! Я батькам набрехала, що до Ірки ночувати піду. Не дай Бог вони не мені на мобілку, а Ірчиній бабусі на домашній подзвонять!

— А бабця скаже, що я до тебе ночувати пішла, — похмуро зітхнула Ірка.

— Чув, мужик, які в дітлахів проблеми? — навис над бранцем, який ураз зіщулився, майор. — Колися, який код! Давай, гад, поки я добрий! — Він гепнув кулаком об стіл перед схиленим обличчям компаньйона.

Золотий браслет «Ролекса» блиснув у того перед очима. Бранець звів голову й уп’явся в майора зовсім розгубленим поглядом.

— Хазяїн? — розгублено перепитав він. — Це ви, хазяїн?

Майор здивовано витріщився на бранця. У нього на обличчі застигла грізна гримаса. І компаньйон знову миттю злякано зіщулився.

— Добре, добре, хазяїне! — пролепетав він. — Я слухаюся, хазяїне! Я завжди вас слухаюся! Сказали забрати — я забрав. Сказали повернути — от, будь ласка, усе зараз повернеться. — Його пальці швидко пробіглися по клавішах. У віконці засвітився ряд цифр. Компаньйон із запобігливою посмішкою обернувся до майора: — Ви задоволені, хазяїне?

Майор судорожно ковтнув, відкашлявся в кулак:

— Того… Аякже… Дуже навіть… — пробубонів він.

Але очі компаньйона вже вп’ялися в майорський кулак, забігали туди-сюди: із золотого «Ролекса» на зап’ясток — на пальці, знову на «Ролекс»:

— А де ваш перстень, хазяїне? Ваш рубіновий перстень? — на обличчі компаньйона з’явилася страшна підозра. — Ти… Ти не хазяїн! Ти — не він!

Бранець щосили рвонувся до клавіатури, збираючись стерти щойно введені цифри. Але тут у справу зненацька втрутився Серьога. Молодший програміст хутко тицьнув пальцем у клавішу введення… Цифри мигнули, віконце закрилося й відразу з’явилося знову, з написом: «Переказ коштів завершено».

— Є! — тихо, немов він не міг повірити своєму щастю, буркнув Іващенко. — Повернулися! Я врятований!

— Ага! — загорлав Серьога. — Як я тебе! — Він тріумфально витріщився на компаньйона: — Будеш знати, як бабки за роботу замилювати!

Нещасний компаньйон болісно простогнав і затулив обличчя тремтячими руками. Він розгойдувався на стільцеві й тихо, придушено бурмотав:

— Я не винуватий! Хазяїне, я не винуватий! Мене одурили, хазяїне! У них ваш «Ролекс», хазяїне!

— «Ролекс», — майор розгублено подивився на свій зап’ясток і пробурчав, теж тихо й придушено: — «Ролекс», рубіновий перстень… Хазяїн! — І раптом, зірвавшись із місця, відчинив двері офісу.

Ірка кинулася до нього, стала поруч. Довга кишка коридору тяглася вглиб будинку. А біля батареї, там, де мала бути поникла фігура жадібного татуся, не було нікого. Лише порожні наручники безсило звисали з труби.

— Змився, — задумливо сказав майор. — Ще коли ми з цими, людськими годованцями, зчепилися, його вже не було. І як він умудрився?

— Не знаю. І знати не хочу, — відрізала Ірка. Їй було нестерпно страшно. — Знайшли Іващенківські гроші — і вистачить, усе! Йдемо звідси! Усе скінчилося!

— Нічого не скінчилося… все тільки починається… — проскрипів чийсь незнайомий голос.

Розділ 16

Пастка на Хортову кров

Світло в бухгалтерії згасло. Загудів і стих комп’ютер. Світильники в коридорі на мить яскраво спалахнули й разом згасли. Будинок занурився в пітьму.

— Агов, та що ж тут відбувається?! — гаркнув роздосадуваний Іващенко. — Негайно увімкніть світло!

— А якщо не увімкнемо? — проскреготав голос уже з іншого кутка..

Ірці здалося, що й сам голос був іншим.

— Де ви? Де ховаєтеся? — вимогливо запитав Іващенко.

Пролунав скрипливий смішок.

— Ми не ховаємось. Ми тут. Та й тут! І отут! І ще отут! Сюди! — голоси долинали зусібіч, з усіх кутків. І ще в кромішній пітьмі чувся дрібний тупіт маленьких ніжок. Немов пацюки пробігли.

— Не чіпайте моїх ніг! —