Марек Краєвський - Числа Харона

— У мене є інформація, яка допоможе схопити Гебраїста, — Попельський знав, що Заремба вже повідомив прізвисько злочинця в Слідчому відділі.

— Тоді передайте її підінспекторові Коцовському, — комендант підвівся з-зі столу й обсмикнув мундир. — Мені відомо, що ви вже з ним співпрацюєте як експерт зі старожитніх мов. Якщо надана інформація справді прискорить розслідування, ми оцінимо вашу віддану громадянську позицію. Щось іще?

Попельський теж підвівся.

— Прошу дати мені шанс на виправлення, — він очікував роздратування начальника. Хочу очистити себе в очах керівництва й отримати шанс повернутися до поліції.

— Нині я дізнався, що ви знаєте, як схопити Гебраїста, — Грабовський сів, — і тому вас викликав. Натомість я тут чую про якесь очищення. На це в мене часу немає, пане!

— Усе це взаємопов’язане, — Попельський перевів подих. — Інформація, яка веде до злочинця, є таємною. Я отримав її як приватний детектив, можу скористатися нею сам, розшукати Гебраїста, а поліцію повідомити лише на кінцевому етапі мого слідства, щоб потім спільно схопити вбивцю. А можу співпрацювати з поліцією віднині. Я не знаю, що мені робити... Якби ви дали мені бодай якесь сподівання на повернення...

— Геть! — гаркнув Грабовський. — Що ти собі дозволяєш, ти, п’янюго?! Шантажувати мене?! Геть звідси!

Попельський підвівся й вийшов. Комендант упав у крісло й посміхнувся. Можливо, раніше він викинув би нахабного прохача й забув про його пропозицію. Алє не зараз. Не після дзвінка Яґрим-Малешевського. Він уже зіграв роль розлюченого начальника. Тепер настав час діяти. Підняв слухавку.

— Панно Ядзю, — мовив він до секретарки, — наберіть мені, будь ласка, домашній номер Коцовського. Cito[41]! Але спершу зупиніть біля виходу Попельського!

Телефон озвався за мить.

— Поверніться до кабінету, — проказав Грабовський у слухавку. — Зараз поговорите з мого апарата з підінспектором Коцовським. Я особисто контролюватиму це слідство! Швиденько піднімайтеся нагору, бо в мене бенкет у «Віденській»!

— Прийміть найкращі побажання з нагоди іменин, — почувся хрипкуватий голос Попельського. — Зараз прийду!

Уперше за нині слова привітання видалися Грабовському справді приємними.

VIII

Попри будень, о пів на восьму в «Луврі» вже не було вільних столиків. Зрештою, таке тривало вже три роки, відколи ресторан здобув нового власника, позбувся старої назви «Renaissance» і отримав сучасну, «паризьку». Попельський відшукав місце лише завдяки офіціантові, який добре пам’ятав щедрі чайові, отримані від голомозого добродія. Спритний працівник чудово знав, що такий собі викладач гімназії саме закінчує вечеряти за бічним столиком, і має звичку виходити з ресторану, щойно проковтнувши останній шматок. Отож він посадовив Попельського за службовий столик, і вже за мить вів його, без угаву повторюючи на всі боки «цілую ручки», до щойно звільненої викладачем ложі, освітленої лампою, яка стояла посеред столу.

Попельський зиркнув у дзеркало на свій смокінг і старанно пов’язаного білого метелика, тоді задоволено оглянув отриманий столик і вручив офіціантові двадцять грошів за те, що той підшукав йому такий романтичний куточок, ідеальний для побачення з Ренатою Шперлінг.

Проте нараз довелося йому задовольнитися товариством сердитого й спітнілого Заремби, який увіпхався до ложі.

— Пане старший, — Попельський погукав офіціанта, і той негайно з’явився. — Будь ласка, карафку чистої горілки Бачевського і якісь перекуски.

— Ковбаска, яєчка, який-небудь біфштексик? — запитав офіціант.

— Несіть усе, але замість ковбаски шинку, таку, знаєте, жирненьку, якраз під горілочку, — Попельський радісно привітався із Зарембою. — Випий, брате, я частую, старий нині пристав на мою пропозицію, невдовзі знову будемо колегами.

— Та це мені відомо, — буркнув Заремба. — Замість того, аби сидіти вдома з моєю Владзею або вичепуритися, як ото ти, натягнути смокінга і йти на танці, я за наказом Коцовського вже півтори години, як обдзвонюю працівників з усіх комісаріатів, щоб вони перевірили твій слід на Задвужанській. Не міг старий почекати до завтра? Я собі сиджу вдома, вечеряю, аж тут телефонує Коцовський і репетує, що все має бути cito! Від завтра мені теж доведеться туди ходити!

— А я разом з тобою. Але все це від завтра. А зараз випиймо, — Попельський розлив принесену офіціантом горілку — за твій гарний настрій і за нашу справу на Задвужанській! За погибель Гебраїста!

Випили. Ароматна жирненька рожева шинка зникла в роті Попельського. Заремба обмежився тим, що понюхав хлібну скоринку.

— Ну, і що? — Едвард закурив сигарету. — Вони вже подалися на Задвужанську розпитувати про математика, який знає гебрайську?

— Отримали такий наказ і пішли, — Заремба зручно вмостився на стільці. — А я можу, нарешті, повернутися до своєї Владзі. Налий-но мені ще одненьку! Бачу, ти в «Луврі» наче в себе вдома. Саме так висловилася Льодзя, коли я запитав її, де ти.

Попельський виконав прохання друга, а тоді глянув на годинника. Була за чверть восьма.

— Ти мене шукав? — запитав він, піднімаючи чарку.

— Так.

Випили й видихнули. Яйце в майонезі опинилося на виделці Попельського. Заремба цього разу сягнув по шинку.

— Щоб розповісти мені про акцію на Задвужанській?

— І чого ти так допитуєшся? — Заремба посміхнувся, уперше за весь вечір. — Це що, допит? Позираєш щомиті на годинник, без угаву сиплеш питаннями... Невже це значить «давай, старий Вільгельме, паняй звідси, бо в мене тут невеличке rendes-vous», як слушно припускає Льодзя?

— Справді, моя поведінка означає саме це, за винятком одного: «паняй звідси». Хочеш, то сиди. Познайомишся з гарною панною!

— Перш ніж я її побачу, — Заремба занепокоєно озирнувся й заговорив тихіше, — розповім тобі, що довідався про такого собі графа Юзефа Бекерського.

— Говори, — Попельський напружився.

— На нього існує добряча картотека...

— У нас?

— Ні, у Воєводському управлінні, у Відділі громадської безпеки. Мій колега Франьо Пірожек розповів мені, що там, у тих справах...

— Ну, давай, продовжуй, Вілеку!

— Він походить із православної й зрусифікованої люблінської шляхти, — Вільгельм говорив повільно й повагом, наче цитуючи слова Пірожека. — Після війни, під час якої йому довелося воювати в царській армії, граф купив підупалий маєток Коморницьких у Стратині. Попри те, що він називає себе графом і має аристократичні претензії, у маєтку з’являються лише особи непевного походження. Оточив себе росіянами, колишніми товаришами по зброї. У тих околицях подейкують про пиятики, які він із ними влаштовує. Колись на нього надійшла скарга до відділку в Рогатині. Такий собі Василь Терещенко заявив,