Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом закотився в сусідній вагон.

Йонко, як вірний пес, не мислив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може, його доля їхала в передньому вагоні, то як він міг залишитися тут?! Доти він устиг обмовитися Шпрінці (вона таки була йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: «А як ти будеш зі мною цілуватися – зубами?» Це охолодило його. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто, як перестиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точніше – про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов п’ятнадцятий рік.

Їхали в затхлій тісняві. Спочити можна були лише сидячи, притиснувши коліна до грудей. До вітру випускали раз на добу. Тоді й воду давали – черпак на рот. І хлібець із маргарином у дірці. Зате можна було злизувати з бляхи іржаві патьоки випарів. Йонкові при цьому губи не заважали, як іншим. Уночі коло нього померла якась баба. Своїм боком він чув щось тверде в її пазусі. Посяг рукою – грудь була пласка, як річковий камінь, а сосок аж уколов його крижаною бурулькою. Зате там було приховане зачерствіле печиво. Коли їх вивели на черговий водопій, Йонко прихитрився й кинув колач Шпрінці. Та схопила його й закусила в зубах, тут же підняла спідницю й присіла під насипом. Люди, відкинувши сором, облегшалися одразу ж біля вагонів. Однак Йонкові здалося, що Шпрінца тоді робила це не тільки для себе, а й для нього. Чомусь навмисно затримувала відкритість своєї срамоти, задивляючись на нього запалими очима. Може, то була остання відплата йому за колач, за віддану службу, за любов.

«Куди, нащо ти їдеш? – крикнула вона, заправляючись. – Хто тебе жене, дурню?»

Йонко не знав що сказати, але для себе знав напевно, що тепер, коли побачив Шпрінцу і такою, відкритою для нього, – він готовий їхати за тим вагоном на край світу. У мертвої баби на шиї був ще й ланцюжок із сердечком. Йонко виміняв його на хлібець. Долучив до нього свій і обв’язав їх дротиком, а маргарин надійно затоптав у м’якуш. Хотів на наступній зупинці передати Шпрінці. Але над ранок ешелон здригнувся й став. Скреготіло залізо, валували пси, гойкали щось по-німецьки. Відкрили двері, в очі вдарило зелене світло й веселе привітання унтера.

«Що він сказав?» – зашепотіли ззаду.

«Ласкаво просимо під холодний душ», – пояснив учитель.

Це був Аушвіц. Хвіст поїзда з їхнім вагоном відчепили, а передні загриміли далі. Забираючи з собою Шпрінцу, його скарбець, його панів і його вчорашнє життя. Пішов у безвість з рясною родиною пульоокий Мошко, знатний торгаш Межигірської долини. Залишив Йонкові в спадок хіба улюблену приповістку: «Година платить, година тратить», яку той усе життя мірився розгадати.

Перед брамою їх вишикували лавою по п’ятеро, заграла музика. З ліхтарів і дротів на голови скапувала холодна роса. Либонь, це були перші краплі обіцяного душу. Усі йшли з валізами й клунками, лише він один порожнем. За звичкою поривався комусь допомогти, але ті не довіряли свої речі потворному недоростку. Поклажу їх ретельно описували, щоб «не було недоречностей, коли незабаром вони забиратимуть її». Так само й одяг. «Не забудьте номер своєї шафки, щоб не переплутати з сусідами», – приязно радив есесівець. А обслуга при цьому реготала.

Ряди голих людей тяглися до стригачів. Жінки щулилися, затулялися руками. Хижими птицями сокотали машинки. Їх не встигали гострити, волосся видиралося пасмами з голови, лобка, з-під пахв. Служники підбирали його кістлявими руками й пакували в міхи. Хтось прив’язував людям до зап’ясть картки з номером. Хтось гукав: «Просимо до купелю!» І люди гидливо влізали в бетонне корито з жовтою вонючою водою. Витиратися не було чим, хіба смугастою блузою, що відтепер була їм і білизною, і одягом, і пальтом.

Далі – черга до татуювальників. Ті зчитували їх картки, набирали голчасті номери, вмокали в чорнило і вганяли в руку. З цієї миті ти втрачав ім’я й ставав номером. Це був твій паспорт, твоє лице, твоя судьба. У Йонка не було картки. «Хто ти – жид, комуніст, партизан, утікач, злодій?» Хлопець заперечно хитав головою й сміявся. Він завжди сміявся. «Тоді що тут робиш, сучий виплодку?» Спочатку його копнули в пах, а коли скулився від болю, – чобіт з розмаху лупнув у зад. І полетів Йонко на добрі п’ять ступнів, риючи оголеним ротом землю нового домівства. Земля та мала присмак пересохлої дерев’яної трухи. Тоді ще Йонко не знав, що тим відгонить і попіл від людських кісток. Зате поруч смерділо по-іншому. До самого вікна барака громадилися трупи. Їхні очі кололи скляними уважними поглядами, а з деяких зморщених ротів витікала жовта водиця.

Йонко мусив схопитися, бо під’їхали вози. Доглядачі стали ногами зіштовхувати мерців. Вози були незвично широкі й міцні, на них можна напластати цілу гору. Та й трупи були легкі, як соняшникові стебла. Вози від’їхали, та на сірій стіні розчахнулися вікна, і з них повалилися нові тіла. Настрашений Йонко кинувся тікати не знаючи куди.

Він би зачепив дроти, якби якийсь копач не вдарив його древком лопати: «Хочеш здохнути враз, то кидайся на колючку голими грудьми. Бо інакше лише причмелить. Будеш скніти, доки не доб’ють».

У просторому, як село, таборі Йонкові довго не знаходилося місця. А головне – їди. Бо ніде не був приписаний. Птиця, що доброхіть залетіла в клітку. Щось підбирав і тим живився. Бувало, вистежував свіжого мерця й дещо знаходив у його кишенях. Спав, роздобувши діряву ковдру, по горищах низьких блоків. А вдень можна було загубитися в таборовій крутанині.

Його не викликали ні на ранковий, ні на вечірній апель, тому й снував туди-сюди сам по собі. Дрібний, верткий, побігущий, він випорскував там, де можна було чимось розживитися. Треба бути повсякчас у русі, ніби маєш якийсь заданий урок. І якщо ти поза блоками й не лізеш в зуби наглядачам, то нікому до тебе немає діла. Хоча ні, був один чолов’яга, що косував яструбиним оком на Йонка. Він мав хижо заломлений ніс і затяте поросле підборіддя. Старший над замітачами кликався Бандьора. Раз, коли хлопець визбирував картопляні лушпайки, важкий черевик-дерев’яник здавив йому руку.

«Хочеш дочасно здохнути? – процідив крізь щербаті зуби Бандьора. – Нічого не підбирай із землі, ця проклята земля отруєна на лікоть углиб. І не мотлош трупів – щодругий із них тифозний… Ти, бачу, “цуганг”, літаєш вільним духом. Твоє щастя, але поглядай, бо крила борзо обламають. Тут кожен має мати знак, інакше загримиш у штрафкомандо. Німаки люблять порядок. До дитячих блоків не прибивайся, там пуста пайка і слабим дають смертельний укол у серце. У котельню теж не лізь, бо там можуть з’їсти. Спечуть і з’їдять, як барана. Можеш бігати собі й далі, та приший на груди вінкель. Тільки не жовтий жидівський, бо з ним допадеш найтяжчої праці, де не протягнеш і місяця. Ліпше приший собі чорний – цим позначають набрід із цілого світу. Їх б’ють, але поки що не нищать».

«А у вас латка червона».

«Таку тобі не треба. З червоними звідси виходять лише димом. Хоча не відомо, скільки й тобі ще бігати з такою мармизою – рейхсдойчі не люблять незугарне. А самі потвори з потвор. Та губи – пусте, добре, що маєш ще цілі зуби, не вибиті, як у мене. На, закуси», – чоловік простягнув окраєць.

Йонко відщипнув крихту й кинув під язик. Він не поспішав перемелювати хліб зубами, бо давно не мав у роті такої смакоти.

«Вуйку, тут можна вижити?»

«Там, де люди, усе можна. Чоловік не Бог, його можна обдурити,