Агата Крісті - Кишеня, повна жита

десять хвилин по тому, як ви бачили чоловіка в саду) він покинув станцію, а їхати сюди йому було десять хвилин. Він заплатив за таксі перед брамою «Тисової хатини» не раніше, як за п’ять хвилин до п’ятої. Ні, той чоловік, якого ви бачили, не був Ланселотом Фортеск’ю.

— Я певна, що когось бачила.

— Так, ви когось бачили. Уже смеркалося. Ви могли чітко роздивитися того чоловіка?

— Ні, не могла, я не могла побачити його обличчя чи щось інше, побачила тільки загальні обриси постаті, він був високий і стрункий. Ми чекали Ланселота Фортеск’ю, тому я й подумала, що то він.

— Він ішов… куди він ішов?

— Він ішов попід тисовим живоплотом до східної частини будинку.

— Там є двері. Вони замкнені?

— Ні, вони відчинені доти, доки в домі всі не ляжуть спати.

— То кожен може увійти в дім крізь бічні двері, і ніхто з домашніх його не побачить?

Мері Дав замислилася.

— Думаю, що так. Справді так. — Вона швидко додала: — Ви хочете сказати, що людина, чиї кроки я почула згодом нагорі, могла увійти в ті двері? І що вона ховалася там, нагорі?

— Щось подібне.

— Але хто?..

— Це залишається з’ясувати. Дякую вам, міс Дав.

Коли вона обернулася, щоб піти, інспектор Ніл запитав ніби мимохідь:

— До речі, а ви нічого не можете розповісти мені про дроздів?

Уперше — так йому здалося — міс Дав була захоплена зненацька. Вона рвучко обернула голову.

— Я… Що ви сказали?

— Я лише запитав вас про дроздів.

— Ви не хочете сказати…

— Дроздів, — повторив інспектор Ніл.

Він надав своєму обличчю найдурнішого виразу.

— Ви маєте на увазі ту дурну витівку минулого літа? Але ж це не може… — Вона урвала свою фразу.

Інспектор Ніл сказав приязним голосом.

— Я дещо про це почув, але був переконаний, що від вас довідаюся більше.

Мері Дав знову набула свого спокійного, практичного вигляду.

— Думаю, то був якийсь дурний і зловтішний жарт, — сказала вона. — Четверо мертвих дроздів поклали містерові Фортеск’ю на письмовий стіл у його кабінеті. Було літо, і вікна були розчинені, і ми тоді подумали, що ту витівку утнув син садівника, хоч він запевняв, що ніколи нічого подібного не робив. Але садівник справді застрелив кількох дроздів, які висіли на гіллі фруктових дерев.

— І хтось познімав їх звідти й поклав на стіл містера Фортеск’ю?

— Так.

— Ви бачите якийсь глузд у цьому — якусь аналогію з якимись подіями?

Мері похитала головою.

— Не думаю.

— Як містер Фортеск’ю сприйняв ту витівку? Він розгнівався?

— Природно, він розгнівався.

— Але не можна сказати, щоб це дуже зіпсувало йому настрій?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл.

Більше він не сказав нічого. Мері Дав знову обернулася, але йому здалося, що цього разу вона пішла геть якось неохоче, ніби їй дуже кортіло довідатися, що в нього на думці. Насправді інспектор Ніл відчував невдячне роздратування, думаючи про міс Марпл. Вона запропонувала йому подумати про дроздів, і дрозди, схоже, справді мали якийсь стосунок до цієї справи. Хай і не двадцять п’ять, а все ж таки. Вони залишаються якимсь символом.

Ця подія сталася давно, ще минулого літа, і яким чином вона стосувалася сьогоднішніх подій, інспектор Ніл не мав найменшого уявлення. Він не дозволить, щоб ця містика чорних дроздів відвернула його увагу від логічного й тверезого розслідування вбивства, яке холоднокровно здійснив убивця, що мислив тверезо й мав перед собою тверезу мету, але відтепер йому доведеться приймати до уваги і якісь фантастичні аспекти справи, яку він розслідує.

Розділ п’ятнадцятий

І

— Пробачте, міс Фортеск’ю, що я турбую вас знову, але я хочу цілком прояснити деякі подробиці справи. Наскільки нам відомо, ви були останньою людиною, — чи передостанньою, — яка бачила місіс Фортеск’ю живою. Було приблизно двадцять хвилин на шосту, коли ви покинули бібліотеку?

— Десь так, — підтвердила Ілейн. — Дуже точно я сказати не можу. — Вона додала, ніби захищаючись від звинувачення: — Людина дивиться на годинник не так часто.

— Ні, звичайно ж, ні. Протягом того часу, коли ви були сам на сам із місіс Фортеск’ю, про що ви розмовляли?

— Хіба має якесь значення те, про що ми розмовляли?

— Мабуть, що ні, — сказав інспектор Ніл, — але ви можете дати мені певний ключ до того, що було на думці в місіс Фортеск’ю.

— Хочете сказати — ви думаєте, вона сама себе отруїла?

Інспектор Ніл відчув полегкість у тоні її голосу. Звичайно, для родини таке припущення було б дуже зручним. Проте інспектор Ніл ані на мить не повірив би в нього. Адель Фортеск’ю не належала до жінок, схильних до самогубства. Навіть якби вона отруїла свого чоловіка й відчувала, що її злочин от-от розкриють, їй би не спало на думку — він був переконаний — накласти на себе руки. Вона не сумнівалася б у тому, що навіть якби її судили за вбивство, то, безперечно, виправдали б. Він, проте, не дуже здивувався, що Ілейн Фортеск’ю розуміє ситуацію саме так. Що ж, обговоримо й цю гіпотезу, так він подумав. Тому сказав, не надто згрішивши проти істини:

— Такої можливості, міс Фортеск’ю, виключати не слід. Тоді, можливо, ви все-таки розповісте мені, про що ж була ваша розмова?

— Як вам сказати… Насправді ми говорили про справи, що стосувалися мене… — сказала Ілейн і замовкла, вагаючись.

— А ваші справи… — і він замовк, заохочуючи її до подальшої розмови приязною усмішкою.

— Я маю друга, який щойно приїхав у цю місцевість, і запитала Адель, чи не має вона якихось заперечень, якщо я запропоную йому оселитися в нашому домі.

— Он як. І що то за друг?

— Це містер Джералд Райт. Він шкільний учитель. Він зупинився в готелі «Гольф».

— То він, можливо, ваш дуже близький друг?

Інспектор Ніл подивився на неї поглядом добродушного дядька, який набавив йому років п’ятнадцять віку.

— То, можливо, незабаром ми почуємо цікаве повідомлення про шлюб?

Він відчув майже докори сумління, коли побачив, як дівчина зробила незграбний рух рукою й густо почервоніла. Не випадало сумніватися, що вона закохана в того Джералда.

— Ми з ним не заручені і, звичайно, ми