Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 15. “Коли побачення перетворюються на перформанс”

Побачення №4 і ще одна гра без правил

— GPT, як думаєш, якщо хлопець пише “хочу побачити тебе наживо, бо фотки не передають твого вайбу” — це плюс чи тривожний дзвіночок?

GPT:

Це залежить. Якщо після цього він запрошує на каву — плюс. Якщо на квартиру — дзвіночок, сирена і дзвін у дзвони.

— Він запросив у кафе. І навіть обрав місце.

GPT:

Тоді просто вдягни свій “антидурний” образ і дивись, чи пройде він перевірку.

 

Це було невелике кафе у скандинавському стилі. Деревʼяні меблі, багато світла, тиша, приємні запахи кориці й апельсинової кави. На мені — довгий кардиган кольору карамелі, молочна водолазка, темно-сині штани й кеди. Волосся зібрала у низький хвіст, обличчя — у нейтральну готовність до несподіванок.

Він уже сидів. У шкірянці, білих кросівках, з телефоном у руках. Побачив мене — встав. Усміхнувся.

— Привіт. Аннет?

— Привіт. Так. Ти — Денис?

— Таки я. Нарешті знайомство не онлайн.

 

Ми замовили каву з гарбузовим сиропом і чизкейк. Спершу говорили банальне: робота, улюблені книги, що б взяли на безлюдний острів. Він говорив багато. Про себе. Про свою машину, свою собаку, свій бізнес. Потім почав жартувати:

— Я як той “альфа” — тільки без токсичності. Хоча, чесно кажучи, іноді люблю, коли дівчина слухає, а не говорить.

— А якщо вона хоче бути партнеркою, а не фоном?

— Ну, тоді мені доведеться вчитися новим ролям.

— Не доведеться, якщо не хочеш.

 

Коли офіціант приніс рахунок, Денис зробив паузу. Дістав телефон, відкрив щось у банку — і сказав:

— Слухай, у мене картка “глючить” сьогодні. Може, ти — а я тобі переведу?

— Або ти влаштовуєш перформанс, який називається “згадай свій IBAN самостійно”?

Він розсміявся.

— Та ні, чесно. Ну гаразд, я спробую ще раз.

 

Я вийшла з кафе з двома відчуттями: кавою — гарною, і досвідом — сумнівним.

— GPT, скажи мені. Це що було?

GPT:

Це було побачення №4. Або, якщо точніше — вивчення ще однієї поведінкової моделі з розділу “чоловіки, які не вміють чесно”.

— Ну хоч розділ стає повнішим.

GPT:

А ще — смішнішим.

 

Я дісталась додому, зняла кардиган, зробила собі какао. І написала в блокнот:

“Побачення №4 — фінт із картою і роллю “слухай мене, бо я головний”. Дякую, наступний.”

Але замість гніву — було полегшення.

Бо я вже бачила гірше. І сміялась краще.

 

Я саме натискала “вимкнути звук” у телефоні, коли прийшло нове повідомлення. Без підпису. Без фото. Просто:

“Ти не втомилась ще грати за їхніми правилами? Бо є ті, хто готовий грати за твоїми.”

 

Повідомлення без імені та ще один “сюрприз” від минулого

 

“Ти не втомилась ще грати за їхніми правилами? Бо є ті, хто готовий грати за твоїми.”

Повідомлення не мало підпису. Лише сірий силует у колі. Ні аватарки, ні минулих чатів.

— GPT, твої версії?

GPT:

Три. Перша — це Артем. Він обожнює ребуси.

Друга — Влад. Він обожнює стежити.

Третя — новий “учасник гри”, який щойно вийшов на сцену.

— І що робити?

GPT:

Не відповідати. Спостерігати.

 

Наступного ранку я вирішила не відповідати ні на що. Ні на “Доброго ранку” від Назара, ні на “В ефірі буде експертка Аннет” від агентства. Хоча останнє потішило. Хоча б хтось хоче, щоб я говорила.

Я пила каву в білій футболці й штанах із м’якої тканини, дивилась на мій балкон — і уявляла, що я на березі моря. Бо єдине, чого мені зараз не вистачало — це глибини. Не інтриг.

 

Крістіна надіслала голосове:

— Слухай, якщо ти ще отримаєш хоч одне дивне повідомлення — просто надішли його мені. Я з чоловіком змонтуємо профіль-пастку й виманимо цього дебіла.

Я сміялась. Вголос. Але щось у ній було серйозне. Бо вона — як моя охорона без зарплати.

 

Удень я провела сесію з клієнткою, яка нарешті пішла з токсичних стосунків. Вона розповідала, як хлопець зламав їй ноутбук через “не так подивилась”.

— Зараз я розумію, що якщо не можеш без істерики пояснити своє — ти не чоловік, а сирена.

Я кивала. І думала: чому ті, хто вчить інших — самі падають у ті ж пастки?

 

Після роботи — коротка прогулянка. Я вдягла бежеву куртку, джинси, кросівки, слухала плейлист із назвою “Залиши його, дурепо” й не дивилась у телефон. До того моменту, поки не з’явився ще один меседж:

“Я все ще поруч. Просто чекаю, коли ти будеш готова грати інакше.”

Я зупинилась біля аптеки. Подивилась у вітрину. І — віддзеркалення.

Чоловік із темною курткою, що щойно проходив повз. Занадто знайомий силует.

Я вдихнула й пішла в інший бік. Не тому, що боялась. А тому що мені потрібен був план.

— GPT, це вже психологічна атака?

GPT:

Це тест. Чи ти зламаєшся. Чи повернеш собі сценарій.

— Я хочу знати, хто це.

GPT:

Тоді грай обережно. А головне — грай за своїми правилами.

 

Вдома — світло, ковдра, какао. І замість сторіс — я відкрила Google-док і написала:

“Тихі сталкери гірші за гучних. Бо ти ніколи не знаєш, де сцена, а де глядач.”

 

І вже перед сном на телефон прийшов… аудіофайл.

Чоловічий голос. Знайомий.

Низький, м’який, трохи хрипкий.

“Аннет. Якщо ти слухаєш — це добре. Бо я скоро буду не просто поруч. А ближче, ніж ти думаєш.”

 

Голос, якого не мало бути, і побачення №5

 

— GPT, як думаєш… це точно був він?

GPT:

Голос знайомий. Але його подача — нова. Така, ніби гра почалась на іншому рівні.

— Мені страшно.

GPT:

Тоді потрібно не ховатись. А діяти.

 

Я прокинулась раніше. Увімкнула кавомашину. Запах еспресо ніби тримав у реальності. А голос із повідомлення… гудів у голові, наче фон. Як стара пісня, яку не вдається викреслити з плейлиста.

Одяг — найзвичніший: джинси, біла футболка, сіра кофта. Волосся — у хвіст. Мінімум макіяжу, максимум — зібраності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍