Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 23. Янгол-охоронець

З самого ранку Інна Валеріївна Журавель відчувала якусь незрозумілу, гнітючу тривогу. Ніби щось невловиме витало в повітрі, як шлейф парфумів чи озон після грози. І це щось змушувало її серце битися швидше, натягувало кожен нерв, немов струну. Вона тремтіла від передчуття чогось лихого, хоч і тримала на обличчі маску впевненої, спокійної викладачки літератури, витонченої пані і сильної жінки. І нехай всередині усе стискалося від цього жахливого передчуття — на її обличчі сяяла незмінна приязна посмішка, а очі з теплотою дивилися на студентів.

Вона саме захоплено розповідала про життя українського письменника Костя Котка і його “Щоденник кількох міст”, виданий в 1930 році, за сім років до його страти, коли її телефон почав беззвучно миготіти на столі. В Інни Валеріївни був принцип: жодних телефонних розмов під час лекцій, та й номер був незнайомий. “Перетелефоную пізніше” — подумала вона і перевернула телефон екраном донизу, аби ніщо не відволікало від лекції. Та вже за кілька хвилин в двері аудиторії делікатно постукали.

— Інна Валеріївна? — до аудиторії зазирнула голова декана. — Вас до телефону. Це терміново.

— Одну хвилинку, — вона кивнула у відповідь, повернулася до студентів. — Я ненадовго, ви поки що, будь ласка, ознайомтеся з офіційною біографією письменника. Зверніть увагу, що в цій біографії дата смерті не збігається з датою страти. Коли повернуся — хочу почути ваші версії такої розбіжності.

Інна спокійно вийшла з аудиторії, намагаючись не показувати зовні того шквалу емоцій, що переповнював її. Вона легко ступала своїми витонченими туфельками коридором університету, сяючи спокійною впевненістю і незворушністю, а в глибині душі переверталися цілі брили крижаного страху. Вона відчувала: сталося щось жахливе. І чоловічій голос в трубці вінтажного стаціонарного телефону лише підтвердив її найстрашніші передчуття.

— Тітко Інно, Олег в лікарні! — вона спочатку не впізнала цей голос, глибокий і оксамитовий. — З ним все добре, його машина збила…

— Хто це? — ціпеніючи від жаху, запитала Інна. — Це якийсь жарт?

Але й сама розуміла: ні, не жарт. Цей чоловік подзвонив в університет, на стаціонарний номер, який ще й досі обслуговувася, хоч давно вже усі перейшли на мобільні і на онлайн. Але ж він був, і цей невідомий подзвонив. Він не жартує. олег в лікарні. Його збила машина…

— Це Ярослав Старицький. — оксамитовий голос назвав ім’я, якому аж ніяк не міг належати. — Тітко Інно, ви мене не впізнали? Ярик, Олега друг! Він в мене зупинився по приїзді! Ну, Ярик… Яр… Дарини Старицької син!

— Ярику, не впізнала, голос змінився, — Інна по інерції спробувала говорити ввічливо і відсторонено, але раптом усвідомила, як звучить збоку її удаваний спокій. Син в лікарні, а вона етикетам слідує! — Господи… Ярику, що сталося? Як Олег?

— В нього струс, але навіть переломів немає. — Ярослав звучав переконливо і правдиво, та перед очима Інни проносилися картини з жертвами ДТП. — Зараз в лікарні, лікарі кажуть, що це просто пересторога. Ну, протокол. Я мамі подзвонив, вона своїх знайомих в четвертій міській на вуха поставила вже, за це не хвилюйтеся. Я дзвоню вам сказати і… — він зам’явся, ніби вагаючись, чи варто говорити про те, що збирався сказати.

— Ярославе, кажи, як є! — твердо відрізала Інна. — Що б то не було — кажи!

— Мені здається, вам треба приїхати, — все ще нерішуче промовив Ярослав. — Це пов’язано з тим, заради чого приїхав Олег.

— Кіра? — Інна заціпеніла, неусвідомлено стискаючи в кулаці край жакету.

— Вона кудись втекла, і Олег боїться, що їй щось загрожує. І, якщо чесно, я теж боюсь… Що… Не подумайте, що я параноїк!

— Олегові щось загрожує також, — не запитала, а стверджувала Інна, на мить прикривши очі. — Я приїду найближчим “Інтерсіті”. Ярику… — вона глибоко вдихнула, прикусивши губу. — Я зараз передзвоню тобі, хвилин пдесять. Поки що просто лишайся там, де ти є, між людей. Добре?

— Д-добре… — розгублено відповів він. — Я… я тут біля палати Олега… Мій номер закінчується на три сімки, я дзвонив…

— Добре, — кивнула Інна, ніби він міг її бачити. — Десять хвилин!

Короткі гудки в телефоні. Перелякані погляди колег навколо. Інна повільно видихнула, випускаючи повітря між міцно стиснутими зубами. Її трусило, мов у лихоманці. В очах потемніло, та вона зусиллям волі відігнала цю темряву, поглянула в очі деканові.

— Кирило Сергійовичу, я беру тиждень за свій рахунок і їду до Полтави. В мене син в лікарні. Йду просто зараз.

Не слухаючи заперечень, Інна стрімко повернулася до аудиторії, де її студенти чекали чи то її повернення, чи то закінчення пари. Легко відмахнувшись від усіх питань, Інна відпустила усіх раніше, зберегла на телефоні номер Ярослава і набрала номер, який ніколи не набирала раніше.

Вона знала, що він не змінював номеру. Ніколи. Забагато справ пов’язано з цими цифрами, аби отак легко, викинувши сім-карту у смітник, обірвати ниточки, що переплітали минуле з майбутнім. Вона знала це, і тому не боялася почути металеве “Номер не дійсний”.

Довгі гудки, а потім знайомий до болю голос озвався ніби з давно промайнувших днів:

— Привіт, Інно!

Вона теж не міняла номеру. Сама не знала, чому. Можливо, аби її ниточки тед лишалися цілими?

— Привіт, Юро…

Тиша. Як давно вони не говорили? Мабуть, з того дня, коли за ним зачинилися двері… Скільки вже пройшло? Олег був зовсім маленьким, а тепер вже вище за неї на голову.

— Ти в Полтаві нині? — слова давалися важко, та Інна говорила рівним тоном.

— Так, я в місті… — він теж говорив, наче йшов мінним полем. — А ти?

— Поки ні. Буду увечері. — Інна глибоко вдихнула. — Син в місті. В лікарні. Його авто збило.

Поряд з телефоном щось упало та розбилося з лунким дзвоном. Юра зі свистом втягнув повітря, помовчав. Ця тиша була ще більш лункою, важкою і гнітючою. А потім він відповів:

— Яка лікарня? Він один там?

— Четверта міська. Там його друг, Ярослав Старицький…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍