Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Уперше він не відчував себе самотнім. Навіть коли був один. Бо уламок у його руці дихав разом із ним. І те дихання не належало лише йому.

— Чуєш? — озвався Лірон, нахилившись уперед. — Там... рух.

На мурі загорілося світло. Факел. Слідом ще один. Силуети на вежі — обережні, з луками напоготові.

— Вони нас бачать, — сказав Невар. — І мають право боятись.

Він зробив крок уперед.

— Ти впевнений? — Лірон зупинив його. — Вони можуть не слухати. Просто вистрілити.

— Якщо вистрілять — це буде кінець. Але якщо послухають — це буде шанс. І, може, початок.

Невар підняв уламок перед собою, оголивши його повністю. Пульс став сильнішим. Його серце — в унісон.

Світло на мурі здригнулося. Один зі сторожів щось вигукнув — не слівно, більше як крик-попередження.

— Ми прийшли без зброї! — гукнув Невар. — Але з тим, що ви шукаєте. І тим, чого боїтесь.

Тиша. Потім знову крик:

— Ви прийшли без дозволу! Назвіть себе! — викрик зверху, напружений.

Невар зітхнув і ступив уперед:

— Той, хто приніс уламок правди. І, можливо… останній шанс не повторити помилки.

І в ту ж мить… небо тріснуло.

Ні блискавкою, ні грозою. Світло розірвало обрій — далеке, але виразне. Над Іліоном — спалах. Тремтіння. Пульсація пішла крізь усе. Через небо. Через Валеріан. Через Невара.

Його уламок загорівся.

І Валеріан відповів. Руни на західній брамі спалахнули. Старі, стерті, давно забуті — тепер світились. Впізнали.

Невар опустив голову.

Лірон стиснув його плече, і в його очах відбився той самий спалах Іліону.

— Він нас бачить, — прошепотів. — І чекає відповіді.

— Не армій, а тих, хто ще здатен говорити.

Факели на мурі тремтіли. Сторожі мовчали.

А десь у глибині світу, де руни ще пам’ятають голоси рас, П’єдестал на горі Іліон уже вдихав перше повітря.