Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— І куди ти? В пошуках чергового володаря? — Це був Лірон — той, що ще вчора називав його зрадником.

Невар мовчав. Лише підвівся. Очі — спокійні.

— Я йду не до володаря. Я йду на Суд.

— На Суд? — Лірон насмішкувато кивнув. — До Валеріана? Вони нас не слухають. Вони нас палили.

— Тому я йду не як воїн. Як носій.

— Носій чого?

Невар не відповів. Просто показав уламок. Той завібрував у темряві, й навіть Лірон, не розуміючи значення, зробив крок назад.

— Це… він?

— Це частина того, що ми всі втратили. Але якщо я не донесу його… нас ніколи не почують.

Лірон довго мовчав. А потім кинув погляд на табір. На ті обличчя, що були поруч. Тепер — чужі. Обпечені, зневірені.

— Вона все ще приходить до мене уві сні, — мовив він тихо. — І завжди мовчить.

Погляд його залишався десь між вогнищем і попелом.

— Ти обіцяв, що все зміниться. Що нас почують. Але, схоже, чують тільки мертвих.

Він зітхнув. Не важко — глухо.

— Я не пробачив. Але мовчати — гірше.

— Я йду з тобою. — сказав він зриваючи пов’язку з ока, ніби скидаючи тягар минулого.

Його рука тремтіла, але очі світилися новою рішучістю.

Невар звів брову.

— Чому?

— Тому-що краще ступити в темряву, ніж чекати в тиші, яка вже вбила стількох.

Вони рушили мовчки. Через обхідну стежку. Повз вози, повз гармати. Смолоскипи не миготіли — вони втомились, як і серця, що палили їх. За спиною залишився табір. Попереду — темрява. Але вперше за довго — у ній не було страху. Лише шлях.

Невар зняв меч із пояса й встромив його в попіл багаття — щоб зброя лишилась там, де народився його сором.

З ним лишився лише уламок, що гудів у ритмі серця.

...

Шлях вів їх через залишки світу, якого більше не було.

Згорілі дерева стояли, мов понівечені сторожі, гілки тягнулись до неба, наче благали про дощ. А земля під ногами хрустіла не листям — вугіллям. Кожен крок лунав надто голосно.

Невар ішов мовчки. У руці — уламок Передвісника, загорнутий у темну тканину. Він більше не палав, але його вага ніби зросла.

— Далеко ще? — порушив тишу Лірон, ковзаючи поглядом по темряві.
— Після узлісся — перевал. А далі — західний рубіж Валеріана. Якщо пощастить, встигнемо до світанку.

— І нас пустять? — запитав хлопець, скептично. — Після того, що сталося в Лісі?

— Можливо, ні, — відповів Невар. — Але я не йду за дозволом.

Холод стискав ребра. І не лише повітря. Світ ніби завмер, чекаючи.

Невар зупинився. Він дістав уламок — той ледь світився в темряві, як жар, що вижив у згарищі. І разом із ним — щось інше. Відлуння.

— Ти це чуєш? — прошепотів він.

— Що? — Лірон озирнувся.

Невар не відповів. Він тримав уламок двома руками. Той почав пульсувати. Тихо, але ритмічно. І… не сам.

Із грудей Невара, десь глибше — в думках, у пам’яті — озвався інший пульс. І хоч він не бачив його, він знав: десь там, на іншому кінці світу, диск Елісії й ключ Торріка відгукнулись. Як струни одного інструмента.

— Що це? — прошепотів Лірон. — Це… вони?

— Це — ми, — відповів Невар. — Але більші, ніж ми самі. Це щось, що ми розбудили.

Він згадав: Краґ’тар, пульсуючий обеліск, тіні Скаланіїв. Згадав, як тримав уламок — і бачив П’єдестал.

— Ми не просто носимо уламки. Ми — частини чогось цілісного. І це щось уже нас бачить.

Вдалині майнув ліхтар — сигнальна точка Валеріана. Одна. Самотня.

— Ми майже на місці, — сказав Невар. — Але поки що — лише на шляху. Справжнє — ще попереду.

— Якщо вони нас не вб’ють на воротах, — буркнув Лірон.

Невар усміхнувся — гірко.

— Якщо вб’ють — залишиться правда.

Тоді обидва рушили далі. Під ногами хрустів попіл, а над головами ледь світилося небо. І десь, у глибині часу, пробуджувався Ораксіс.

...

Мури Валеріана здіймались у темряві, мов леза. Не запрошуючи. Не відлякуючи. Просто… стоячи. Вони не світились, не палали, не били в дзвони. Лише чекали.

Невар зупинився на схилі. Вітер бив у лице. Позаду нього — Лірон, присівши навпочіпки між двома чорними валунами.

— Ми прийшли, — прошепотів юнак. — І що тепер?

— Тепер слухаємо, — відповів Невар.

У його руці — уламок. Той не світився. Але пульсував. Відчутно. Мов серце в стані очікування. І разом з ним — земля. Повітря. Сам Валеріан.

Невар вдихнув на повні груди. У його пам’яті — усе: Ліс, Ферінці, Гарвік, Дарік, тіні ельфів, спалені обличчя побратимів. І ще — щось нове. Глибше. Тепер він не просто шукав правду. Він ніс її.