Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Невар, змучений після видіння, але спокійний, стояв за однією з підков дерев’яного укріплення. Він просто спостерігав.

Колеса скрипіли. На брезенті — гномське клеймо рунічних завитків. Знизу, наче з пащі кам’яного черева, виступили балісти. Ті самі, про які казали, що розбивають магічні бар’єри. Ті самі, які спалили лінію в Лісі Крику.

Перед возом ступав Дарік. У короткому, важкому плащі, із прикрашеним молотом при боці. Невар стиснув кулаки, відчуваючи, як зрада гнома отруює навіть повітря табору. Молот, що колись програв Торріку, тепер висів як трофей зради. Його череп був гладко поголений, шкіра — рудувата, з татуюванням на скроні: руна «Торгівлі». Але очі — сіро-зелені, холодні, мов крига в печі. І в них не було сумнівів.

— Гарвік! — крикнув гном, не чекаючи запрошення. — Товар і слова — обидва з ціною.

Командувач Ферінців вийшов зі свого намету, без обладунку лише в темній туніці з обпаленими краями — як символ минулої битви.

— Даріку. — він кивнув коротко. — Ми чекали. Твоя сталь — вчасно.

— А мої слова? — перепитав гном, не усміхаючись.

— Теж вчасно.

Невар відчув, як напружується повітря. Він ступив ближче, не ховаючись, але не афішуючи свою присутність. Обережно — в межі слуху.

Дарік нахилився до Гарвіка:

— У вас є два дні. Потім Іліон закриється. Ми дали вам зброю, бо ви пообіцяли результат. Не місто. Символ.

— Іліон — вершина. Стара точка сили. П’єдестал там не спить — він слухає. І якщо його пробудити... зміниться все.

— Ми даємо вам ключі. Ви маєте відкрити лише ті двері, які принесуть контроль, а не хаос.

— Ми візьмемо і те, і інше, — прошипів Гарвік.

— Не переоцінюй свою армію. Особливо… своїх союзників, — кинув гном і повів пальцем убік, де спали Затьмарені.

— Символ — не місто, — вів далі Дарік. — Це вершина, Гарвіку. Іліон — це місце, де зійшлись старі контури Скаланіїв.

— Ви не берете Іліон для поселення. Ви берете його, щоб диктувати новий порядок. І ми хочемо бути тими, хто стоятиме поруч.

Гарвік не здригнувся.

— Вони зробили свою справу.

— І більше не потрібні? — Дарік криво усміхнувся. — Я так і передам Драґондару: «людство тримає обіцянки, поки зручно».

— Вони знали, на що йдуть. І ми нічого не обіцяли, — відрубав командувач. — А ось ти обіцяв мені… інше.

— І даю, — гном дістав з-під плаща свиток. Витягнув лише частину, показавши лише один символ — чотири кути, з чорним отвором у центрі.

— Ми відстежили ще одного. Не артефакт — носій. Живий. Перший кут ще не проявив себе. Але він поруч. У ваших землях. І... він людина.

Гарвік схилився.

— Ти впевнений?

— Носій не пульсує, але П’єдестал реагує. Значить, або спить — або не знає, ким є.

— І він тут?

— Один із них. А може — хтось на Іліоні. Нам треба витягти його до Суду. Інакше П’єдестал знову... вибухне. Цього разу — не просто світлом.

Невар відчув, як кров стигне. Вони шукають Першого. І, судячи з тону Даріка — вони знищать усіх, кого не зможуть використати.

— А Затьмарені? — запитав Гарвік.

Дарік затягнув ремінь на зап’ясті, як після завершення угоди.

— Ти ж сам сказав. Вони зробили свою справу.

— І?

— І зайві свідки — це непотріб. Нехай згорять разом із містом.

Невар відійшов тихо, але швидко. Тепер він знав.

Ферінці не вважали Затьмарених за рівних. Дарік — продав душі, як клеймо. І найстрашніше — серед них шукають Першого. А значить, коли прийде Суд — їх використають як палицю для чужого вогню.

У руці завібрував уламок. Невар стишив дихання, підняв очі до темного неба.

— Якщо ти справді частина П’єдесталу… тоді, можливо, я — частина Суду. І я прийду туди сам. Щоб говорити правду. Навіть якщо доведеться заплатити всім.

...

Ніч повільно опускалась на табір Ферінців, але вогні там горіли не для тепла — лише для страху. Довгі смолоскипи палахкотіли червоним полум’ям, відкидаючи плями на обличчя воїнів. Затьмарені не спали. Вони не довіряли ночі, як і тим, хто сидів за межами вогнищ.

Невар сидів сам, обабіч пагорба, спершись спиною до зруйнованого воза. Перед ним — уламок кори Передвісника, обгорнутий у темну тканину. Він тримав його, як рану, і погляд його був порожнім, мов небо без зір.

Думки летіли однією дорогою: Ферінці готують вирок. Дарік приніс сталь, але в словах його блищала холодніша зброя — обіцянка стерти. І Затьмарені, яким він довіряв, мали стати попелом, якщо не скоряться.

Він поклав уламок на землю. Поряд — записка, намальована його власною рукою. Стиснуті рядки:

"Я йду. Не тікаю. Шукаю відповідь, яку тут уже не знайти. Якщо хто захоче — ідіть за мною. Якщо ні — пам’ятайте, що ми колись були більше, ніж тінню."

Кроки позаду примусили його завмерти. Рука — до руків’я, але голос був знайомий: