Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Ти привів нас у союз, що перетворив нас на гарматне м’ясо, — кинув Лірон. — Двічі зрадив: спочатку нас, потім — сам себе. І тепер сидиш тут із уламком, мов із амулетом на прощення.

— Це не амулет, — Невар показав уламок. — Це пам’ять. І, можливо, відповідь.

— Я втратив сестру в Лісі Крику, — раптово кинув він. — Вона була з нами. Її тіло навіть не знайшли — кажуть, спалили разом із гіллям.
— Ти обіцяв, що ми станемо видимими. Що в нас буде голос. — Його голос затремтів. — Але нас навіть не назвали поіменно в звіті.

— Відповідь не поверне мертвих, — сказав інший.

Старший воїн озвався:

— Залишмо запальні слова. Питання стоїть просто: що далі? Ферінці готуються до великої битви. Нас знову кинуть першими. Хто хоче лишитися?

Кілька рук піднялося. Кілька — лишились опущеними.

— Є ті, хто хоче піти, — озвався Невар. — Але куди? Ми не маємо дому.

— То може… варто знайти новий, — тихо сказав один із наймолодших. — Без битв. Без богів. Просто жити.

— Ми занадто помітні, — сказав хтось. — Ферінці нас не відпустять. А Арданці — не приймуть.

— Може, не варто питати в них, — сказав Лірон. — Може, ми самі маємо вирішити.

Невар подивився на вогонь. Полум’я похитнулося. І в його мерехтінні він побачив тінь.

— Можливо, нам справді не потрібна ні згода, ні дозвіл. Але перш ніж ми зробимо крок — маємо знати, чому і для чого.

— То скажи нам, — крикнув Лірон. — Чому ти ще тут? Чому не пішов до Арданців? Чому не залишив усе?

Невар глянув йому в очі:

— Бо я ще не покаявся. І не сказав правду. Ту, що мають почути всі. Навіть якщо вона знищить мене. Навіть якщо ніхто не повірить.

Він підвівся. Уламок світився легким теплом. А в його тіні — тремтіла відповідальність.

...

Ніч опустилась на табір Ферінців холодом, що ліз під шкіру. Навіть багаття здавались не джерелом тепла, а черговим нагадуванням про те, що було спалено.

Невар сидів сам на узвишші серед каміння, трохи осторонь від решти Затьмарених. У руці він тримав уламок — чорний, обвуглений фрагмент кори Передвісника. Його поверхня тріскалась від часу, але в долоні вона була дивно теплою. Як камінь, що тримає денне тепло, навіть вночі.

Він провів пальцем по нерівній поверхні — і рука сіпнулась. Пульс. Ні, не його. Щось прокинулось усередині уламка.

Його погляд помутнів. Земля затремтіла — морок розступився. А потім — тиша. Долоня, що стискала уламок, палала, ніби Ліс Крику дихав крізь нього. 

Він стояв посеред лісу, який уже не горів, але ще не жив. Гілки тремтіли, немов намагаючись знову пустити сік. А в центрі галявини — дерево, схоже на Передвісника, тільки вище, світліше, оточене колами світла. Навколо нього — ельфи. Вони не співали, не били в барабани — вони плакали. Але не через біль. Через втрату чогось... більшого.

Один із них підійшов до стовбура, торкнувся кори і прошепотів:

— Ми стали вище за землю. І втратили її.

Із дерева виросла тріщина — світла, не темна — й крізь неї вирвався дим. Із диму — постаті. Високі, безликі. Затьмарені. Їх не вигнали — їх не прийняли. Бо в очах ельфів вони були тінню. Відлунням помилки.

Невар побачив себе. Точніше — того, ким він міг бути. Його двійник тримав у руці не меч, а зерно. Він намагався посадити його — але земля тріскалась під ногами, не приймаючи дару.

— Чому? — запитав Невар. — Чому нас не прийняли?

І голос відповів — не ззовні, а зсередини:

— Бо ви не простили самі себе.

Світло змінилось. Він стояв у темряві підземелля, а навколо — камінь, обпалений і зруйнований. На стінах — фрески. Зображення Скаланіїв, що кують щось у центрі світу. Кожен удар молота створює хвилю, яка торкається зір.

А потім — жертва. Один із них опускається на коліна, розчиняючись у світлі. Інші слідом. У п’єдесталі — тріщина. І з неї — око. Те саме, яке він бачив у снах. Без зіниці. Без погляду. Але з розумом.

— Що ви створили? — спитав Невар. — Чому зникли?

Відповіді не було. Лише тиша. Але в цій тиші — гул. Артефакт у його руці завібрував. Він знову побачив П’єдестал — не як машину чи моноліт. А як серце. З чотирма порожнинами. Три — світяться. Четверта — темна.

І тоді він зрозумів. Його пальці стиснули уламок так міцно, що кров виступила на долоні, ніби Ліс Крику вимагав плати. Цей уламок — не просто спогад. Це частина П’єдесталу. Другий Кут. Він гудів, як відлуння диска Елісії та ключа Торріка, єднаючи їх у суді Ораксіса. Те, що тримає зв’язок із землею, з лісом, із душею раси.

І той, хто його тримає — не має права мститись. Має право — свідчити.

Він повернувся до себе раптово. Піт стікав по спині, а дихання було збите, ніби він пройшов кілька миль бігом.

Але уламок… гудів. М’яко. Глибоко. І в ритм із чимось більшим — як і диск Елісії, як і ключ Торріка. Вони вже з’єднались. І він — третій.

Його рука тремтіла. Але очі лишалися ясними.

Він більше не боявся. Тому-що знав, ким має бути. Не солдатом. Не зрадником. Не героєм. А свідком.

...

Туман, який вкривав табір Ферінців, не був природним. Він ніби ховав сором землі. Кожен намет стояв рівно, леза протирались до блиску, але щось у поглядах воїнів було неспокійним. Особливо — біля східного в’їзду, де саме прибули нові вози.