Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Ти чуєш виключно себе!– крикнула Лів.– Я безліч разів казала, що не хочу йти на акробатику. Я ненавиджу її всіма фібрами душі! Вона забрала в мене час, друзів, руйнує стосунки. Ненавиджу кляту акробатику. І так само сильно, я ненавиджу вас! Ви найгірші батьки у світі. Ви знущаєтесь і ламаєте власних дітей!

–Лів, ти перейшла межу.– повернувся до неї батько.– Ми хочемо для тебе найкращого і ти маєш бути вдячна за наші намагання. Зараз ти цього не розумієш, але прийде час, коли ти усвідомиш, що ми зробити величезний вклад у те, щоб ти стала успішною.

–Так. І до речі стосовно твоїх вподобань….

Мати не встигла договорити. Все сталось занадто швидко. Величезна вантажівка, що саме повертала не могла побачити  ролс-ройс, що продовжував їхати прямо. Батько, захоплений виховуванням Лів відвів очі від дороги всього на мить і цього виявилось досить. Машину затисло  у проміжку між другим і третім рядом коліс, вона просто опинилась там, коли фура продовжила рух. Машину стисло, мов млинець, а тоді виштовхнуло, автомобіль перевернувся кілька разів, перш, ніж нарешті спинитися. Мати, яка була не пристібнула вилетіла через лобове скло, Лів випала крізь деформовані дверцята. Тіло батька довелось вирізати з машини, бо дібратись до нього було неможливо. Батьки загинули на місці. Це сталось в одну мить.

Лів добре пам’ятала біль, це було щось, що кидало тіло в жар, засліплювало очі. Біль був наче по всьому тілу, і водночас десь сильніше. Вона не могла повністю підняти голову, щоб розгледіти себе. Щось сильно тисло на стегно. Це була частина жезлу, який вона мала взяти на змагання, він пробив стегно навиліт і кров пульсувала з нього фонтаном. Мабуть це стегно боліло більше за все інше, чи ні? Хай там як нога не рухалась і одночасно тремтіла. Лів не могла зрозуміти, як таке взагалі можливо. Нога більше й наче не належала їй, лишався тільки біль і нестримне терпіння. Дмухнув вітер, дівчина відчула пронизливий холод майже по всьому тілу, нанече її витягли з води. Мабуть це через кров.

Права рука була під її спиною, вивернута неприродньо, Лів теж більше не відчувала її. Рухати плечем було неможливо, біль пронизав її голову, немов вганяючи шпильки їй у череп. Ніс був гарячим, вдих і видих супроводжувався булькотом, схоже з носа теж текла кров. В голові паморочилось, а асфальтом біля неї розтікалась калюжа крові. Чия це кров? Її? Когось з батьків? Їх спільна?

 Повільно Лів повернула голову прямо і поглянула у біле небо, зі сходу хмари потроху збирались, неначе на дощ. Був кінець зими, значний холод не відчувався. Снігу в цьому місті не було вже років десять, але сьогодні маленькі пухнасті сніжинки повільно спускались вниз. Лів прикрила очі, бо ті почали сідати на її вії. Останнє, що вона пам’ятала, це як опускаючись на калюжу крові, що текла розтрісканим асфальтом, сніжинки ставали брунатними і зникали назавжди.

Спогад завершився, Лів цілком відновила можливість контролювати власні рухи. Довкола було темно. Жодної душі. Схоже, вона лишилась на самоті. Знову. Відчуття того болю, що ширився всім тілом досі не відпускав Олівію, він ніби мігрував собі далі, а потім почав скупчуватися, формуючи незагойну рану в грудях.

–Лів…– шепотіли батьки.

–Благаю не треба.–молилась вона.– Мені нема чого вам сказати. Травми були серйозними, я б не повернулась в спорт. А навіть якби і могла – не зробила б цього. Я прагну успіху, бо не бачу себе без нього і це моя найбільша проблема. Без успіху я не почуваюсь впевненою. І хоч я досягла чогось і маю бути вам вдячна, я не можу. Єдине, про що я  шкодую, що ви загинули через мене. Якби ми перенесли цю розмову додому, цього б не сталось. Мені шкода про все, що я сказала. Але хоч я б і змінила формулювання деяких речень, моя думка загалом не змінилась. Я завжди почуватимусь винною перед вами і Роландом. Тому, що хай там як, а це я вбила вас. Не випадок. Не та клята вантажівка. А я. І заради чого? Успіху? Починаю розуміти збочене почуття гумору Стамп і всієї цієї божевільні.

Батько поклав руку на її плече.

–Не треба. – не підіймаючи очей на батьків, відповіла вона.– Вас тут немає, все, що ви мені скажете це або мій спогад, або моє бажання від вас почути. Просто йдіть.

Вона кліпнула і батьки зникли. Вона сподівалась, що на цьому її перебування у симуляції скінчилось, бо вона не витримувала всієї цієї похмурості і старих травм, що витягали з глибин душі і змушували наново переживати. Лів намагалась не плакати, але сльози подбали про власну автономію і текли самовільно по її щоках.

–Агов? Є тут хто?– почувся голос Патрика.

–Це точно ти?– схлипнувши, спитала Лів.

Патрик мовчки обійняв її.

–Ходімо звідси.