Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

тисячу вояків, — сказав Каладін. — Якби ви дозволили нам патрулювати ту територію, це, певне, посприяло б їхньому перетворенню на солдатів. Я б відрядив туди досить великі сили, щоб дати розбійникам зрозуміти: колишня вольниця закінчилася. Такий крок, можливо, змусив би декого з них відступити — а мої люди й у бою побували б, й особливих втрат не понесли.

— Гаразд. Патрулями командував генерал Хал, але тепер він мій перший заступник і потрібен для іншого. Навчай своїх людей, бо кінцевою метою тієї тисячі буде патрулювання шляхів сполучення між Рівнинами й Алеткаром, а також доріг до портів на півдні та сході. Мені знадобляться роз’їзди, які шукатимуть ознак розбійницьких вертепів і приходитимуть на допомогу пограбованим караванам. А ще потрібна конкретика щодо рівня активності лиходіїв і серйозності загрози від них.

— Сер, я подбаю про це особисто.

Буря забирай! Та коли ж він усе це робитиме?

— Гаразд, — відказав Далінар і вийшов із зали.

Великий князь тримав руки за спиною, неначе занурений у задуму. Ет, Март і Моаш рушили йому вслід, як і наказував Каладін. Далінара повсякчас охоронятимуть двоє або й — по змозі — троє людей. Свого часу він сподівався довести їхню чисельність до чотирьох чи п’яти, але буря забирай — тепер, зі стількома «підопічними» це було неможливо.

«Що він за людина?» — спитав себе подумки Каладін, проводжаючи поглядом Далінарову постать. У таборі в нього зразковий лад, а «короля», як добре знав капітан, «грає почет»: скажи мені, хто твої підлеглі, і я скажу, хто ти.

А втім, доладний табір і дисципліновані солдати можуть бути і в тирана. Цей чоловік, Далінар Холін, посприяв об’єднанню Алеткару — і то бредучи по коліна в крові. А тепер… тепер він тримався, наче король, хоча справжній монарх сидів у тій-таки залі.

«Він хоче відродити Променистих лицарів», — майнуло в думці. Звичайним зусиллям волі такого не досягти.

Хіба що в Далінара Холіна з’явиться помічник.

 

6. Жахлива погибель

 

Ми й подумати не могли, що поміж наших рабів ховаються шпигуни паршендійців. Я мала би передбачити й це також. Зі щоденника Навані Холін. Єсесан, 1174

 

Шаллан знову сиділа на ящику біля борту, але цього разу з капелюшком на голові, в плащі поверх сукні та з рукавичкою на вільній руці (адже захищена, звісно, ховалася всередині рукава).

Тут, у відкритому океані, холоднеча була неймовірна. За словами капітана, далеко на півдні той, власне кажучи, замерзав. Для неї це звучало майже фантастично — от би поглянути. Холодної зими в Я-Кеведі вона вряди-годи бачила сніг із льодом — але щоб цілий океан? Ну й дивина.

Вона спостерігала за спреном, якого назвала Фрактал, і затягнутою в рукавичку правицею робила нотатки. Зараз той саме піднявся над поверхнею палуби, згорнувшись у клубок чорноти, чиї нескінченні лінії звивалися так, що в неї ніяк не виходило відтворити їх на площині альбомного аркуша, і дівчина натомість вдавалася до словесних описів і супровідних замальовок.

— Їжа, — озвався Фрактал голоском, який неначе гудів, вібруючи, коли той говорив.

— Так, — відказала Шаллан. — Їсти їжу.

Вона взяла на таці поруч себе невеличкий лімаплід і, поклавши його до рота, розжувала та проковтнула.

— «Їсти», — повторив за нею Фрактал. — Ти… класти їжа… в себе.

— Так! Саме так.

Той знову осів додолу, і при зіткненні з корабельною палубою чорнота розчинилася. Фрактал став частиною деревини, від чого та збрижилася, немовби вода. Сковзнувши її дошками, спрен видерся на ящик поруч Шаллан і перемістився до таці з невеличкими зеленими фруктами. В міру того, як він по них проповзав, кожен плід морщився й випинався у формі його візерунка.

— Жахлива! — завібрував із таці його голосок.

— Жахлива?

— Погибель!

— Що? Ні — завдяки їжі ми живемо. Без неї не може жодна істота.

— Жахлива погибель… їсти! — У його тоні бринів страх, і спрен знову перемістився з таці на палубу.

«Фрактал розуміє дедалі складніші думки, — занотувала Шаллан, — і запросто засвоює абстрактні поняття. Раніше він спитав мене: “Чому? Чому ти? Чому бути?” Я витлумачила його запитання як такі, що стосувалися моєї мети, й відповіла: “Щоб з’ясувати істину”, — а той, здавалося, легко збагнув, про що йдеться. Проте водночас йому годі взяти втямки певні прості, повсякденні речі — як-от навіщо люди їдять. Це…».

Вона спинилася на півслові, оскільки папір пожмакався й пішов бганками: то на аркуші з’явився Фрактал, і його крихітні виступи повипинали щойно написані літери.

— Чому це? — запитав спрен.

— Щоб не забути.

— Забути, — повторив той, закріплюючи нове слово.

— Це означає… — «Прародителю бур! Як же пояснити йому, що таке забувати?» — Це означає не пам’ятати, не знати, що ти робив у минулому. Тобто раніше, багато днів тому.

— Забути, — сказав той. — Я… все забути.

— А може, щось таки пам’ятаєш? — запитала Шаллан. — Де ти був раніше?

— Раніше, — відказав Фрактал. — Із ти.

— На кораблі? — спитала вона, занотовуючи.

— Ні. Зелене. Їжа. Їжа не їсти.

— Рослини? — припустила Шаллан.

— Так. Багато рослини, — прогудів той, і дівчині здалося, що вона чує в його вібраціях шум вітру у вітах.

Шаллан охнула й замало не побачила перед собою картину: палуба під ногами перетворилася на немощену стежку, а ящик став кам’яною лавою. Ледь-ледь — не насправжки, а майже. Батькові сади. Й намальований у куряві візерунок…

— Не забути, — промовив Фрактал, наче пошепки.

«Ой, леле! — жахнулася дівчина подумки. — НІ!»

Картина зникла. Хоча насправді її й не було, адже так? Шаллан перелякано охнула, притиснувши до грудей захищену руку. О, ні.

— Гей, панянко! — долинув із-за спини Ялбів голос. — Розкажіть ось новенькому, як було діло в Харбранті!

І досі не вгамувавши шаленого серцебиття, Шаллан, обернувшись, побачила, що той підводить до неї «новенького» — шестифутового здорованя, і то принаймні на п’ять років старшого за себе. Його взяли на борт в Амідлатні — останньому порті: Тозбек вирішив перестрахуватися від можливого недокомплекту команди на заключному відрізку шляху в Новий Натанан.

Ялб опустився навпочіпки біля сидіння Шаллан. З огляду на холод, він, згнітивши серце, надягнув сорочку з подертими рукавами й пов’язав голову чимось на кшталт моряцької хустки, яка прикривала й вуха.

— Ваша Світлосте? — озвався до неї матрос. — Із вами все гаразд? А то на вигляд ви немовби черепаху проковтнули — та ще й разом із панциром.

— Усе добре, — заспокоїла його Шаллан. — То що… Нагадай мені — що ти спитав?

— Правда ж, у Харбранті ми з вами, — промовив Ялб, указуючи великим пальцем за спину, — зустрічалися з королем?

— Ми? — перепитала дівчина. — З Його Величністю зустрічалася я.

— А я був вашим почтом.

— Ти чекав знадвору.

— Байдуже. Головне, що того вечора я був вам за лакея, еге ж?

За лакея? Він просто зробив їй послугу, провівши до палацу.

— Ну… можна й так сказати. Пригадую, що ти склав мені вишуканий уклін.

— От бачиш, — мовив Ялб, підводячись та обертаючись до вищого за себе матроса. — Хіба я не казав про