Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

16

Еліана 

Темрява огорнула особняк, занурюючи все довкола в напружену тишу. Лише рідкісні пориви вітру змушували тіні хитатися на стінах, мов привиди.

Я лежала в ліжку, не зімкнувши очей ані на хвилину. Думки хаотично металися в голові, повертаючись до слів Даміана та Тео. Вони щось приховували, і те, що я почула, не залишало мені вибору. Я мала втекти. Сьогодні. Зараз.

Внутрішній голос твердив, що це божевілля. Що я навіть не уявляю, що чекає на мене за стінами цього дому. Але страх залишитися поруч із Даміаном лякав ще більше.

Я обережно підвелася, босі ноги торкнулися холодної підлоги. Серце калатало в грудях так сильно, що, здавалося, ось-ось видасть мене.

Головне – не панікувати. Я вже мала приблизний план. Вдень я уважно спостерігала за тим, як слуги залишали будинок, вивчала розташування камер. Зараз головне – не наробити шуму.

Я наблизилася до шафи й витягла темний одяг – сукня була надто помітною. Надівши прості брюки й кофту, зібрала волосся у хвіст. Нічого зайвого, лише маленький ліхтарик, який я поцупила ще вдень, та трохи грошей, знайдених у ящику вітальні.

Глибокий вдих. Видих. Я зробила крок до дверей… Але раптом почула звук.
Глухий, важкий. Ніби хтось був за дверима.

Моє серце завмерло. Я вдивлялася в темряву, слухаючи… Чи це просто моя уява? Чи, можливо, Даміан уже щось запідозрив?

Я наблизилася, затамувавши подих, і повільно натиснула на ручку…
Я завмерла, ледь торкнувшись холодної металевої ручки. Серце калатало так гучно, що здавалося – воно видасть мене раніше, ніж скрипне дверна петля.

Знову звук. Глухий і важкий. Я здригнулася. Хтось був за дверима.
У голові блискавично промайнули найгірші сценарії. Даміан? Він зрозумів, що я збираюся зробити? Чи, можливо, це охоронець, що випадково проходив повз?

Я затримала дихання, притулившись до дерев'яної панелі. Тіні від тьмяного світла коридору колихалися під дверима. Чиясь постать. Висока, нерухома.

Що мені робити? Я стиснула кулаки, змушуючи себе не панікувати. Відступити – не варіант. Якщо я залишуся, шанс на втечу зникне. Але якщо це Даміан, якщо він здогадався…

Я знову почула звук – цього разу тихіший, майже непомітний. Я різко відчинила двері.
Переді мною – нікого.

Порожній коридор тягнувся в темряву, освітлений лише кількома настінними світильниками. Серце вистрибувало з грудей.

Але я точно чула кроки. Я зробила обережний крок вперед, озираючись довкола.

Ще один крок. І тоді позаду мене щось клацнуло. Я різко розвернулася – і завмерла.
Темна постать стояла в тіні, спираючись на стіну. Сильні руки схрестилися на грудях, а очі мерехтіли, як хижі вогники.

Даміан.

Мене немов ударило струмом. Я відкрила рот, щоб сказати щось – виправдатися, збрехати, зробити хоч щось! Але він заговорив першим.

— Ти знову узялась за старе? Думала,  що зможеш втекти?

Його голос був тихим, але в цій тиші лунав загрозливо, майже отруйно.
Мої пальці судомно стиснулися в кулаки. Я була готова зірватися й побігти. Але він вже зробив крок вперед.

— Що ж… — він усміхнувся, криво, небезпечно. — Ти щойно зробила найбільшу помилку у своєму житті, принцесо.

Його рука метнулася вперед, і перш ніж я встигла навіть зреагувати, він міцно схопив мене за зап’ястя.

— Пусти мене! — Я смикнулася, але його хватка була, наче залізний капкан.

Даміан не відповів. Лише потягнув мене назад у кімнату.
Я борсалася, намагалася вирватися, вдарити його хоч якось, але він навіть не зрушив. Його пальці зімкнулися ще сильніше, змушуючи мене зойкнути від болю.

— Думаєш, що ти хоробра? — Його голос був холодним, напруженим, але без крику. І це лякало ще більше.

Я вдихнула повітря, намагаючись знайти хоч якісь слова, які могли б мене врятувати.

— Досить! Скільки можна повторювати: я не твоя річ. — прохрипіла я, стискаючи зуби від гніву. — Ти не можеш тримати мене тут! Відпусти мене!

Даміан лише посміхнувся — повільно, самовдоволено, майже розважливо.

— Я не можу? — Він різко розвернув мене, змушуючи притиснутися спиною до стіни.

Його тіло було занадто близько, а очі — темні, небезпечні.

— Послухай мене уважно, Еліано, — його голос став низьким, майже хрипким. — Я не граюся в благородного рятівника. Я не той, хто дає другий шанс.

Я відчувала, як всередині все стискається від страху. Але я не могла дозволити йому побачити це.

— А якщо я ніколи не зупинюся? — Я підняла підборіддя, зустрічаючи його погляд.

Щось спалахнуло в його очах. Інтерес? Злість? Чи щось зовсім інше?

— Значить, ми обидва будемо розважатися, поки я не підкорю тебе, принцесо, — прошепотів він.

Він нахилився ближче, змушуючи мене втиснутися в стіну ще сильніше. Я відчувала його дихання біля свого вуха, і мене одночасно охопив страх і… щось інше, небезпечне.

— Запам’ятай, — він провів пальцями по моїй шиї, майже ніжно, але я знала, що це не було жестом ласки. Це була демонстрація сили. — Кожна твоя спроба втечі має свою ціну.

Моє серце ледь не вискочило з грудей, коли він повільно відступив. Я знала, що цього разу мені не пробачать.
Але також знала інше. Я все одно спробую знову.

Даміан мовчки дивився на мене, а потім раптом розвернувся й пішов до дверей.
Я видихнула. Але зарано.

— Роздягнись.

Я застигла, не вірячи своїм вухам.

— Що? — голос зірвався на шепіт.

Даміан навіть не обернувся. Він стояв спиною до мене, руки в кишенях, спокійний, майже розслаблений.

— Я сказав, роздягнись, — повторив він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Якщо ти хочеш грати зі мною, то давай подивимося, наскільки ти готова до правил цієї гри.

Моє тіло оніміло від жаху.

— Ти зійшов з розуму! — Я зробила крок назад, шукаючи поглядом хоч якийсь вихід.

Даміан повільно розвернувся. Його темні очі пронизували мене наскрізь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍