Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

— Я не повторюватиму втретє, Еліано.

— Ні!

Я кинулася до дверей, але він був швидшим. Сильна рука перехопила мене за зап’ястя й смикнула назад. Я впала, вдарившись об його груди, але він навіть не здригнувся.

— Ти й досі не зрозуміла, що тут немає слова “ні”? — Його пальці стиснули моє підборіддя, змушуючи мене подивитися йому в очі.

Я задихалася, боролася, намагалася втекти від цього пекла, але він лише посміхнувся — повільно, хижо.

— Гаразд, якщо не хочеш сама, я зроблю це за тебе.

Я скрикнула, коли його руки різко смикнули за тканину моєї сукні.
Мої нігті вп’ялися в його руки, але це було безглуздо. Він був сильніший. Завжди сильніший.

— Даміан, будь ласка…

— Пізно для прохань, принцесо.

Я знала, що цього разу він не зупиниться.
Паніка обпекла груди, та я силоміць стримала себе від відступу. Якщо я покажу страх — програю.

— Чого ти ще хочеш від мене? — я зусиллям змусила голос звучати рівно, хоч усередині все стискалося від напруги.

Даміан не відповів одразу. Він наблизився впритул, змушуючи мене відчувати його присутність усіма нервами. Його пальці торкнулися мого зап’ястя, стискаючи рівно настільки, щоб нагадати — я в його владі.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, хто ти тут, — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Я зціпила зуби, вперто тримаючись за останні крихти своєї гордості.

— Ніхто! Для тебе точно. 

Його губи смикнулися в усмішці без жодного натяку на теплоту.

— Ні, Еліано, ти помиляєшся. 

Моє серце затріпотіло, мов спійманий птах. Його впевненість жахала, бо він ніколи не кидав слів на вітер.
Я повинна була втекти. Будь-якою ціною.