Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

— Але я існую.

— Ви не та жінка, яку я ненавидів. Ось і все.

Вона знову взялася гладити голову Дона, цього разу він підняв її й притулився до коліна Рейчел.

— Та жінка, — сказала вона, — та, яку ви уявляли. Вона з’явилася, коли ви прочитали листи, чи раніше?

Я на мить задумався. І потім видав усе, що накипіло, суцільним потоком слів. Навіщо тримати в собі почуття, доки вони не згниють?

— Раніше, — сказав я повільно. — В якомусь сенсі, коли прийшли листи, мені полегшало. Вони дали мені привід ненавидіти вас. До того мені не було за що зачепитися, тож я соромився своїх почуттів.

— Чому ви соромилися?

— Бо вважав, що ніщо так не здатне знищити людину, і нема почуття більш жалюгідного, ніж ревнощі.

— Ви ревнували…

— Так. Зараз я це розумію, як не дивно. Від самого початку, коли він написав мені, що одружився. А може, ще раніше виникла якась тінь сумнівів, не знаю. Усі очікували, що я радітиму так само, як вони, а це було неможливо. Мабуть, вам мої ревнощі здаються безглуздими та надто емоційними. Наче в розбещеного дитяти. Мабуть, я ним і був, та й зараз є. Проблема в тому, що я не знав нікого й не любив нікого, крім Емброуза.

Тепер я розмірковував уголос, мені було байдуже, що вона подумає. Я говорив те, про що раніше й сам не здогадувався.

— Але хіба це не було і його проблемою також? — спитала вона. — Як ви думаєте?

Вона прибрала руку з голови Дона й поклала своє підборіддя в долоні, обпершись ліктями на коліна, і задивившись на вогонь.

— Вам лише двадцять чотири, Філіпе, — сказала вона, — у вас ще все життя попереду, певно, багато щасливих років, ви обов’язково одружитесь із коханою дівчиною, й у вас будуть власні діти. Ваша любов до Емброуза ніколи не згасне, але займе в серці нове, відповідне місце. Як любов кожного сина до кожного батька. Для нього все було не так. Він одружився надто пізно.

Я присів на одне коліно біля вогню та закурив люльку. Я не попросив дозволу. Я знав, що вона не проти.

— Чому надто пізно?

— Йому було сорок три, — сказала вона, — коли він приїхав у Флоренцію два роки тому, і я вперше його побачила. Ви знаєте, яким він був, як говорив, його рухи, його усмішку. Ви жили цим від раннього дитинства. Та ви не уявляєте собі, як це може вразити жінку, життя якої склалося нещасливо, яка зустрічала чоловіків — зовсім не таких.

Я не сказав нічого, та, здавалося, зрозумів.

— Не знаю, чому він звернув на мене увагу, та це сталося, — сказала вона. — Такі речі неможливо пояснити, просто так трапляється. Чому цей чоловік має кохати цю жінку, яка чудернацька хімічна плутанина в нашій крові вабить нас одне до одного, хто знає? Мені, самотній, тривожній, після безлічі нервових зривів, він здався ледь не рятівником, відповіддю на молитви. Такий сильний, та водночас, такий ніжний, без притаманної чоловікам зарозумілості — нікого подібного раніше я не зустрічала. Для мене це стало відкриттям. Я знаю, ким він був для мене. Але я для нього…

Вона замовкла і, звівши брови, дивилася на вогонь. Її пальці знову почали гратися з перснем на лівій руці.

— Він ніби спав, раптово прокинувся й побачив світ, — розповідала вона, — всю його красу і весь його сум також. Голод та спрагу. Все, про що він раніше не думав, чого не знав, тепер було перед ним, примножене в одній людині, і цією людиною, випадково, чи за велінням долі, називайте як хочете, випало бути мені. Рейнальді — якого він одразу ж зненавидів, як, певно, й ви — якось сказав мені, що я розкрила Емброузові очі, як декому розкриває релігія. І, певною мірою, він став мною одержимий. Та чоловік, що присвятив себе релігії, може піти в монастир і молитися перед Богоматір’ю на олтарі. Вона все одно зроблена з гіпсу, і не зміниться. Жінки ж не такі, Філіпе. Їхній настрій міняється кілька разів на день, а іноді навіть від години до години, як буває і з настроєм чоловіка. Ми люди, це наша слабкість.

Я не розумів, що вона мала на увазі стосовно релігії. Мені згадувався лише старий Ісайя із Сент-Блейзі, який навернувся в методизм і ходив вулицями босий, проповідуючи. Він волав до Єгови і казав, що в очах Господа він та всі ми — жалюгідні грішники, і маємо стукати у ворота нового Єрусалима. Я не бачив зв’язку з Емброузом. Католики, звісно, були інші. Вона, мабуть, мала на увазі, що Емброуз ставився до неї, як до кумира з Десяти заповідей. «Не поклоняйся їм і не служи їм».

— Тобто, — запитав я, — він надто багато від вас очікував? Поставив вас на п’єдестал?

— Ні, — сказала вона, — я була б цьому тільки рада, після такого тяжкого життя. Німб — чудова річ, його можна надівати і знімати, знову стаючи людиною.

— А що ж тоді?

Вона зітхнула, опустила руки і здалася раптом дуже втомленою. Відкинулась у кріслі, поклавши голову на подушку, і заплющила очі.

— Релігія не завжди робить людину кращою, — сказала вона, — і розкриті очі не пішли Емброузові на користь. Змінилася його сутність.

Її голос також звучав стомлено і якось глухо. Може, тому, що я їй висповідався, вона теж вирішила це зробити. Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, притиснувши долоні до очей.

— Змінилася? Як змінилася?

Я відчув якийсь дивний острах у серці, як буває, коли в дитинстві раптово дізнаєшся про смерть, зло чи про жорстокість.

— Пізніше лікарі сказали мені, що через хворобу, — говорила вона, — він не міг себе стримувати, ті риси, які все життя ховалися всередині, нарешті вийшли на поверхню, крізь біль та страх. Та я ніколи точно цього не дізнаюся. Ніколи не буду певна, що це сталося б і за інших обставин. Чимось я пробудила в ньому ті риси. Зустріч зі мною принесла йому коротку мить екстазу, а потім катастрофу. Ви правильно зробили, зненавидівши мене. Якби він не приїхав до Італії, то жив би зараз тут, із вами. Він би не помер.

Я почувався присоромленим, розгубленим. Я не знав, що сказати.

— Він усе одно міг би захворіти, — сказав я, ніби намагаючись допомогти. — Тоді тягар провини висів би на мені, а не на вас.

Вона відвела руки від обличчя і, не ворухнувшись, поглянула на мене й усміхнулася.

— Він так вас любив, — сказала вона. —