Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

Якась легкодуха жилка в мені сподівалася, що ми облишимо цю тему, що вона знову візьметься за вишивку. Та цього не сталося.

— Ви їздили на віллу, — сказала вона, ніби сама до себе. — Вас, мабуть, упустив Джузеппе. Певно, він відчинив ворота, побачив вас і подумав…

Вона раптом змовкла, її очі затуманились, і вона перевела погляд на багаття.

— Розкажіть мені все, що там сталося, Філіпе, — сказала вона.

Я потягнувся рукою до кишені. Листи були там.

— Від Емброуза довго не було жодної звістки, — сказав я, — від самого Великодня, а може, й Трійці — точно не пам’ятаю, та всі листи лежать у мене нагорі. Я почав хвилюватися. Минали тижні. І тоді, у червні, надійшов лист. Усього одна сторінка. Написано було нерозбірливо, що зовсім не схоже на Емброуза. Я показав листа хрещеному батькові Нікові Кендалу, і він погодився, що мені варто одразу ж вирушати до Флоренції, що я й зробив за день чи два. Якраз коли я від’їжджав, надійшов другий лист, усього кілька речень. Обидва ці листи зараз у мене в кишені. Хочете їх прочитати?

Вона відповіла не одразу. Відвернулася від каміна й знову поглянула прямо на мене.

В її очах вібрувала сила, не та, якою примушують, чи командують, а напрочуд глибока, напрочуд м’яка, ніби вона могла читати й розуміти моє небажання продовжувати розмову, ніби знала причину цього небажання, й спонукала говорити далі.

— Не зараз, — сказала вона, — пізніше.

Я перевів погляд з очей на її руки. Вона склала їх поперед себе, маленькі й непорушні. Чомусь мені було простіше говорити, дивлячись на її руки, а не на неї саму.

— Я приїхав до Флоренції, — сказав я, — винайняв карету й попрямував до вашої вілли. Служниця відчинила ворота, і я запитав Емброуза. Вона здалася наляканою й покликала чоловіка. Він прийшов і повідомив мене, що Емброуз помер, а ви поїхали. Він показав мені віллу. Я бачив кімнату, в якій він помер. І коли я вже зібрався йти, жінка відкрила скриню й дала мені капелюх Емброуза. Це була єдина річ, яку ви забули взяти з собою.

Я зупинився, не зводячи очей з її рук. Пальці правої руки торкалися персня на лівій. Я дивився, як вони нервово його стискають.

— Продовжуйте, — сказала вона.

— Я повернувся до Флоренції. Слуга дав мені адресу синьйора Рейнальді. Я зустрівся з ним. Здавалося, спочатку, побачивши мене, він дещо розгубився, та швидко оговтався. Він у деталях розповів про хворобу та смерть Емброуза, а також написав записку наглядачеві протестантського цвинтаря на випадок, якщо мені захочеться відвідати могилу, однак мені не хотілося. Я поцікавився, де ви, та він заявив, що не має інформації про це. От і все. Наступного дня я вирушив додому.

Запала ще одна пауза. Пальці, які стискали перстень, розслабилися.

— Я можу поглянути на листи? — запитала вона.

Я дістав їх із кишені й передав їй. Потім знову перевів погляд на вогонь і почув, як шарудить папір, доки вона розгортає листи. Запала довга тиша. Потім вона спитала:

— Тільки ці два?

— Тільки ці два, — відповів я.

— То ви кажете, що після Великодня чи Трійці, окрім цих листів, нічого не приходило?

— Нічого.

Вона, мабуть, перечитувала листи знову і знову, вивчаючи напам’ять, як робив і я. Нарешті вона повернула їх мені.

— Як же ви мене ненавиділи, — промовила вона повільно.

Я підвів погляд, вражений, і доки ми дивилися одне на одного, мені здавалося, що вона знає всі мої фантазії, усі мрії, що вона по черзі роздивилася обличчя всіх жінок, викликаних моєю уявою в ті місяці. Заперечувати було марно. Бар’єри впали. Було дивне відчуття, ніби я сидів у своєму кріслі голий.

— Так, — сказав я.

Щойно я це сказав, мені стало легше. Мабуть, подумалося мені, саме так почувається католик після сповіді. Ось що значить очиститися. Ноша зникла. Натомість виникла порожнеча.

— Чому ж ви запросили мене сюди? — спитала вона.

— Щоб звинуватити.

— Звинуватити в чому?

— Я не впевнений. Мабуть у тому, що ви розбили йому серце, а це вбивство, хіба ні?

— А потім?

— Я так далеко не заходив. Найбільше на світі мені хотілося змусити вас страждати. Дивитись, як ви страждаєте. А тоді, гадаю, просто відпустити.

— Як великодушно. Більш великодушно, ніж я насправді заслуговую. Та все ж вам вдалося. Ви отримали, що хотіли. Дивіться на мене, доки не натішитеся.

Щось відбувалося в очах, які на мене дивилися. Обличчя було зовсім бліде та спокійне; це залишилося без змін. Навіть якби я розтер у порошок це обличчя своїм каблуком, очі б лишилися, повні сліз, що ніколи не текли по щоках і ніколи не падали.

Я підвівся й пройшовся кімнатою.

— Марно, — сказав я. — Емброуз часто говорив, що солдат із мене нікудишній. Я не вмію стріляти холоднокровно. Прошу, ідіть нагору чи будь-куди, тільки йдіть. Моя мати померла надто рано, щоб я міг її пам’ятати, і я ніколи не бачив, як плаче жінка.

Я відчинив для неї двері. Та вона й далі сиділа біля каміна, не рухаючись.

— Кузино Рейчел, ідіть нагору, — сказав я.

Не знаю, як прозвучав мій голос, був він грубим чи надто гучним, але старий Дон, лежачи на підлозі, підняв голову й поглянув на мене своїм мудрим собачим поглядом, а потім потягнувся, позіхнув, підійшов і поклав голову їй на ноги, біля вогнища. Тоді вона поворухнулась. Опустила руку й торкнулася його голови. Я зачинив двері, повернувшись до каміна. Я взяв обидва листи і вкинув у вогонь.

— Це також марно, — сказала вона, — ми обоє пам’ятаємо, що він написав.

— Я можу забути, — сказав я, — якщо й ви забудете. Вогонь дарує очищення. Нічого не лишається. Попіл можна не брати до уваги.

— Якби ви були трохи старшим, — сказала вона, — або якби ваше життя склалось інакше, якби ви були кимось іншим, тільки не собою, і не любили б його так сильно, я могла б поговорити з вами про ці листи й про Емброуза. Та я не буду; просто засуджуйте мене. Зрештою, так буде краще для нас обох. Якщо ви дозволите мені залишитися до понеділка, я одразу ж поїду, і ви ніколи про мене не згадаєте. Хоч це й не входило у ваші наміри, вчорашній вечір та сьогоднішня прогулянка видалися такими щасливими. Дякую вам, Філіпе.

Я ворушив залишки багаття ногою, і з нього випадали жаринки.

— Я не засуджую вас, — сказав я. — Нічого з того, що я планував чи про що думав, не вдалося. Я не можу