Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

Столик, за яким кілька хвилин тому я сидів, був порожній. І гаразд, не треба за руку нікого тягнути. Змішавшись з натовпом, я вискочив надвір. Біля входу до будівлі валялося кілька трупів. Кров із розрізаних лазером тіл розтікалася асфальтом. Жахливо було бачити трупи, адже вони ще хвилину тому були живі. Виявляється, у мене з'явився невідомий помічник.

Гравілет старателів скромно стояв у кутку посадкового майданчика. Шлях був вільний, чим я і скористався, програмуючи комунікатор на коди доступу управлінням гравілета.

- Ти чогось так довго копаєшся, - жінка вже стояла біля апарату. В одній руці вона недбало тримала бластер. Помаранчевий індикатор говорив про стрілянину, що недавно йшла.

- Та ось хто мій помічник, ви леді виявляється непогано стріляєте.

- Досить ляскати язиком змотуємося звідси, - почувся знайомий голос.

Дверцята привітно відчинилися, запрошуючи пілотів усередину. Зручно вмостившись у кріслі, я підняв апарат і зайняв найнижчий повільний ешелон. Ми летіли над вулицею розглядаючи спокійне спокійне життя міста. Лише кілька гравілетів швидкої допомоги на всіх парах мчали до місця інциденту. Адже на планеті навіть немає поліційних сил. Я завжди пишався тим, що моя рідна планета була найменш кримінальною у співдружності. Наприкінці однієї з вулиць з'явився планетарний танк, що сканував літальні апарати, що залишають межу міста.

Судячи з того, що він не відкривав вогню по гравілетах, що відлітали, у нього були всі планетарні маршрути польотів. Якщо старателі ще не заявили про зникнення, у нас залишався шанс залишити межі міста без проблем. Або згоріти у повітрі.

Тільки пролітаючи над махиною планетарного танка, можна було по-справжньому оцінити його розміри. Одягнений у товсту броню жук доходив до двадцяти метрів завдовжки. Величезну башту крім гармати головного калібру, енергетичної гармати великої потужності, лазерної установки, суцільно покривали стартові столи з ракетами. Дули кількох швидкісних кулеметів стирчали в різні боки. Усю цю свору у зверху прикрашали антени ближнього та далекого виявлення, наземних та повітряних цілей. Він як кашалот перегородив виїзд із міста, готовий будь-якої секунди знищити будь-якого порушника.

Мороз по шкірі взяв, але почуття тривоги не було. Повілбно глянув на свою супутницю. Обличчя кам'яне, кулаки стиснуті, тільки білі кісточки виглядають назовні. Я тихенько торкнувся її руки.

- Він нас випустить. - Вона розтиснула кулак, міцно стиснула мою долоню. Блакитні очі дивились на мене з надією.

- Звідки знаєш.

- Відчуваю. - Я не став їй пояснювати про своє загострене почуття небезпеки.

- Покинувши межу міста і відлетівши на кілька кілометрів, пальці, що стискали мій кулак розслабилися, і вона відпустила мою руку.

- Вибач, не звикла, коли в мене цілиться танк, - вона вибачалася за свою хвилинну слабкість. Якби вона знала, як я боюся, їй напевно полегшало б. Але чоловіки свій страх глушать безрозсудними геройськими вчинками. Скільки так гине хлопців!

- З таким танком тільки Терійський робот може впоратися без пошкоджень. - Я вирішив розповіддю заповнити в'язку тишу. Жанна мовчала, і я продовжив.

- На Вісборні кілька планетарних танків, взяли в обручку робота і намагалися змусити його здатися. Так він за кілька хвилин спалив чотири танки, трьох тих що тікали, він наздогнав і акуратно розрізав на чотири частини. При цьому не втратив жодного маніпулятора.

- Звідки ти знаєш про операцію на Вісборні, - Жанна вже з цікавістю подивилася на мене.

- Я був оператором робота, - якщо тебе це цікавить. Цікавість переросла в суміш недовіри та захоплення.

-Тоді ти мені обов'язково розкажеш цю історію. І взагалі я не проти про тебе дізнатися більше, ти найзагадковіша людина на планеті. - Тепер з цікавістю на неї дивився я. У кабіні повисла тиша.

БІХОЗАВРИ

Ми вже цілу годину летіли над безкрайнім Етайським океаном. Я вибрав найменшу швидкість польоту над океаном в надії, що організатори погоні першими почнуть знищувати апарати, що швидко пересуваються над поверхнею, та простять мене ті, хто зараз у повітрі.

Зелені хвилі мірними валами котилися під днищем нашого гравілета. Безтурботність океану, що мірно гуркотить, заворожувала. За тінню апарату, що летить, пливла зграйка Етайських мухфаундлерів, великих голчастих риб з чотирма очима, що спостерігають, що робиться зверху і одночасно знизу. Але щось величезне почало підніматися з глибини океану. Мухфаундлери кинулися врозтіч. Величезна голова піднялася з безодні океану. Три фіолетові ока з цікавістю розглядали дивину, що низько пролітала над головою. Мабуть, стародавній розум, захований під товстим панцирем, зробив висновок про їстівність істоти над головою. Він нагадав мені подібну історію. Голова на мить пішла під воду і з глибини океану на величезній швидкості вилетіла велетенська туша біхозавра.

Різкий ривок гравілета вивів двох пасажирів зі стану меланхолійної задуми. Комп'ютер гравілета визначив біхозавра як раптову перешкоду і виконав вертикальний стрибок.

- Що це було, - Жанна отямилася від заціпеніння.

Я показав пальцем на коричневу тушу, що пливла під нами.

- Боже, яка краса, - дівчина була в захваті. Вона перестала бути схожою на Жанну з космопорту. Або я її просто не знав.