С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Мама Міккі шепнула щось його татові. Він підвівся. Його обличчя було напружене і сердите. З кафедри озвався отець Мартін:

— Якщо ви прийшли віддати шану покійному, ми якраз збираємося йти на цвинтар.

Офіцер Томас і білява дівчина зупинилися. Він зміряв поглядом церкву і всіх присутніх. Ніхто не дивився йому у вічі. Усі принишкли, і всім було страх як цікаво, у чому річ, та ніхто не хотів цього показувати.

Білява дівчина втупилася в землю, ніби хотіла, щоб та її поглинула, як зовсім скоро вона поглине Шона Купера.

— Віддати шану? — повільно мовив офіцер Томас. — Ні, я прийшов не для того, щоб віддавати шану. — А тоді плюнув на підлогу перед самісінькою труною. — Та ще й хлопцеві, котрий зґвалтував мою дочку.

Церква до самої стелі сповнилася приголомшеними вигуками. Здається, навіть із мого рота вилетів тихенький згук. Зґвалтував?

Я не дуже розумів, що означало «зґвалтувати» (мабуть, на свої дванадцять років я був іще досить наївним), але знав, що мова про те, коли дівчину змушували до того, чого вона не хотіла, і добре знав, що це було щось погане.

— Ти брехливий виродок! — крикнув батько Міккі.

— Виродок? — гаркнув у відповідь офіцер Томас. — Я скажу тобі, хто тут виродок. — Він тицьнув пальцем у свою дочку. — Дитина у неї в животі.

Знову приголомшені вигуки. Обличчя отця Мартіна, здавалося, от-от сповзе з його черепа. Він роззявив рота, але не встиг нічого сказати, як почувся страшний крик, батько Міккі рвонув уперед і кинувся на офіцера Томаса.

Батько Міккі був невисокий, проте кремезний і досить прудкий, та ще й заскочив поліціянта зненацька. Офіцер Томас похитнувся, але втримався на ногах. Обидва шарпалися з боку в бік, зчепившись руками, ніби танцювали якийсь страхітливо дивний танок. Потім офіцер Томас вирвався й відступив. Він заніс кулак, цілячись супротивникові у голову. Хтозна-як, але батько Міккі ухилився й сам пустив у хід кулаки. Його удар досягнув поліціянта — і той відлетів назад.

Я бачив, що станеться, за якусь хвилю до того, як це таки сталося. Гадаю, усі присутні це бачили. Кілька людей зойкнули, а хтось вигукнув «Ніііі!» якраз тієї миті, коли офіцер Томас врізався в труну Шона Купера, зіштовхнувши її з узвишшя перед кафедрою, і вона з гуркотом впала на кам’яну підлогу.

Не певен, чи наверзлося мені те, що я побачив далі, адже віко труни мало б бути наглухо забите, хіба ні? Я до того, що нікому не хотілося б, аби воно ненароком посунулося, коли її опускатимуть у могилу. Але тієї миті, коли труна з оглушливим тріском гахнулась об підлогу, мені чомусь уявилося, як усередині торохтять кістки Шона Купера, а віко трішечки зсунулось, і я мигцем побачив його мертвотно-бліду руку.

А може, й не побачив. Можливо, це знову розігралася моя дурнувата божевільна уява. Усе сталося так швидко. Тільки-но труна досягнула підлоги й церкву заполонили лемент і вигуки, кілька чоловіків підбігли до неї, підняли та поставили назад на узвишшя.

Офіцер Томас присоромлено закляк на місці. Батько Міккі мав такий самий присоромлений вигляд. Він підніс руку, ніби збираючись знову вдарити поліціянта, а відтак розвернувся, упав на труну і почав плакати. Він голосно ридав, здригаючись усім тілом.

Офіцер Томас обвів поглядом присутніх. Він мав вигляд здивований, мовби щойно прокинувся з якогось кошмарного сну. То стискав, то розтискав кулаки. Він пригладив своє чорне скуйовджене і мокре від поту волосся. Під правим оком уже наливався синець.

— Тату, будь ласка, — ледь чутно прошепотіла білява дівчина.

Офіцер Томас глянув на неї, знову схопив її за лікоть і потягнув до виходу з церкви. У дверях він обернувся:

— Це ще не кінець, — прохрипів він. І обоє зникли.

Уся ця сцена тривала якихось три-чотири хвилини, але було таке відчуття, що набагато довше. Отець Мартін голосно відкашлявся, та його все одно перекривали гучні схлипування батька Міккі.

— Мені страшенно прикро за цю неприємну ситуацію. Ми продовжимо прощання з покійним надворі. Прошу всіх присутніх підвестися.

Знову залунала музика. Хтось із родичів Міккі відтягнув його батька від труни, і ми всі разом вийшли з церкви та рушили на цвинтар.

Щойно я вийшов із церкви, як відчув на обличчі перші дощові краплі. Я підвів голову й побачив, що блакитне небо затягнуло кошлатими сірими хмарами, які поволі пускали дощ на труну і всіх присутніх.

Люди не взяли із собою парасольок, отож ми всі зіщулилися й, тулячись одне до одного червоними і блакитними плечима, опустивши голови, ховалися від щораз сильнішого дощу. Я легенько здригнувся, коли труну опустили в землю. Квіти забрали. Наче хотіли цим сказати, що ніщо живе і таке барвисте не варто опускати до тієї глибокої темної ями.

Я думав, що бійка в церкві була найгіршою подією того похорону, але помилявся. Ось це було найгіршим. Тарабанний звук, із яким грудки землі падали на дерев’яне віко труни. Запах вологої землі, не зігрітої останніми теплими променями вересневого сонця. Та найстрашніше було зазирати в ту глибоку темну яму й розуміти, що з неї вже ніяк не вибратися. Не допоможуть жодні відмовки, вигадки чи записки мами до вчителів. Смерть — це кінець, кінець без вороття, і цьому вже ніхто не зарадить.

Нарешті обряд завершився і всі почали потроху розходитися з кладовища. У церковній залі розмістили столики із сандвічами і напоями для людей.

— Поминки, — сказала мама, пояснюючи, як це називається.

Ми вже майже дісталися церковної брами, коли хтось знайомий перестрів маму з татом і вони зупинилися поговорити. Гладкий Ґев з батьками йшли позаду і якраз розмовляли з мамою Гоппо. Я бачив родичів Міккі, та його самого не було. Я припустив, що він мав би бути десь неподалік.

Я стояв, трохи розгублений, на краю цвинтаря.

— Привіт, Едді.

Я обернувся. До мене підійшов містер Геллоран. Він одягнув капелюха, щоб сховатися від дощу, і тримав у руці пачку цигарок. Я ніколи не бачив, щоб він курив, але пригадав попільничку в його вітальні.

— Вітаю, сер.

— Як почуваєшся?

Я знизав плечима.

— Сам не знаю.

Містер Геллоран мав особливе вміння, якого бракувало іншим дорослим і яке примушувало завжди бути з ним чесним.

— Усе гаразд. Ти не мусиш за ним сумувати.

Я вагався. Я не був певен, що саме мав відказати.

— Ти не мусиш сумувати за всіма, хто помирає. — Учитель стишив голос. — Шон Купер був хуліганом. Нічого не змінилося тільки тому, що він помер. Але те, що з ним сталося, — все одно страшна трагедія.

— Тому