Агата Крісті - І не лишилось жодного

плече.

Хтось закричав.

Суддя Ворґрейв сидів у кріслі з високою спинкою в кінці кімнати. З обох боків від нього горіли свічки. Але що шокувало і вразило спостерігачів, – це той факт, що він сидів одягнений у багряне із суддівською перукою на голові…

Лікар Армстронґ дав знак усім, щоб тримались подалі. Він сам попрямував до безмовної постаті з широко розплющеними очима, похитуючись, наче п’яний.

Він нахилився вперед, вдивляючись у непорушне обличчя. Потім різким рухом зірвав перуку. Вона впала на підлогу й оголила високе лисе чоло з круглою плямою на самій середині, з якої щось капало.

Лікар Армстронґ підняв неживу руку й помацав пульс. Потім повернувся до всіх інших.

Він промовив голосом беземоційним, мертвим, далеким:

– Його застрелили…

Блор сказав:

– Боже… револьвер!

Лікар закінчив таким самим в’ялим голосом:

– Влучило йому в голову. Моментально.

Віра згорбилась над перукою. Вона заговорила, і голос її тремтів від жаху:

– Зникла сіра вовна міс Брент…

Блор додав:

– І багряна шторка з ванної…

Віра прошепотіла:

– Ось для чого це було потрібно…

Раптом Філіп Ломбард зареготав – високим неприродним сміхом.

– «П’ятеро солдатиків правом захопились, Засудили одного – четверо лишилось». Ось і настав кінець кривавому судді Ворґрейву. Уже не буде виголошень вироків! Уже не буде одягання чорної шапочки! Ось останній раз, коли він засідатиме в суді! Не буде вже заключних промов судді й посилання невинних людей на смерть. От Едвард Сетон би сміявся, якби був тут! Боже, ото сміявся б!

Його емоційний вибух шокував і налякав усіх інших.

Віра закричала:

– Лише сьогодні вранці ви сказали, що це був саме він!

Обличчя Філіпа Ломбарда змінилось… протверезіло.

Він промовив тихим голосом:

– Знаю, що казав… Що ж, я помилявся. Ось іще раз була доведена невинність одного з нас – занадто пізно!

Розділ чотирнадцятий

I

Вони віднесли суддю Ворґрейва нагору в його кімнату й поклали в ліжко.

Знову зійшли вниз і стояли в холі, дивлячись одне на одного.

Блор важко промовив:

– Що нам тепер робити?

Ломбард швидко відповів:

– Щось поїсти. Їсти потрібно, знаєте.

І вони знову пішли до кухні. Знову відкрили бляшанку з язиком. Вони жували механічно, майже не відчуваючи смаку.

Віра сказала:

– Я більше ніколи не їстиму язик.

Вони завершили трапезу. І сиділи навколо обіднього столу, вдивляючись одне в одного.

Блор промовив:

– Нас лише четверо… Хто буде наступним?

Армстронґ пильно на них дивився. Він проговорив, майже механічно:

– Ми повинні бути дуже обережними… – і замовк.

Блор кивнув.

– Це те, що він говорив… а тепер він – мертвий!

Армстронґ сказав:

– Як це трапилось, цікаво?

Ломбард лайнувся:

– До біса хитрий трюк! Ту штуку підкинули до кімнати міс Клейторн, і це спрацювало саме так, як і було заплановано. Усі побігли вгору, гадаючи, що її убивають. То ж… у хаосі… хтось… захопив старого зненацька.

Блор запитав:

– Чому ж ніхто не почув пострілу?

Ломбард похитав головою.

– Міс Клейторн кричала, гудів вітер, ми всі бігали та репетували. Ні, неможливо було почути. – Він зробив паузу. – Та цей трюк іще раз не спрацює. Йому доведеться вигадати щось інше.

Блор запевнив:

– Звичайно, вигадає.

Відчувалась неприємна нотка в його голосі. Двоє чоловіків зиркнули один на одного.

Армстронґ сказав:

– Нас четверо і ми не знаємо, котрий…

Блор перебив:

– Я знаю…

Віра промовила:

– У мене немає сумнівів…

Армстронґ сказав:

– Мабуть, і я точно знаю…

Філіп Ломбард озвався:

– Гадаю, наразі і я маю уявлення…

І знову вони подивились одне на одного…

Віра невпевнено підвелась на ноги. Вона промовила:

– Я жахливо почуваюсь. Мені потрібно прилягти… Я смертельно виснажена.

Ломбард сказав:

– Чому б ні. Немає сенсу тут сидіти й дивитись одне на одного.

Блор підтримав:

– Я не заперечую…

Лікар пробурмотів:

– Це найкраще, що можна зробити, проте сумніваюсь, що хтось зможе заснути.

Вони рушили до дверей. Блор промовив:

– Цікаво знати, де зараз той револьвер?..

II

Вони піднялися сходами.

Наступні дії трішки були схожі на сценку з комедії. Кожен із чотирьох стояв і тримався за ручку своїх дверей. Потім, наче за сигналом, кожен ступив у свою кімнату і зачинив за собою двері. Почулись звуки замків і засувів та пересування меблів.

Четверо переляканих людей забарикадувались до ранку.

III

Філіп Ломбард видихнув із полегшенням, розвертаючись від крісла, яким він підпер дверну ручку.

Він попрямував до комода.

В освітленні мерехтливої свічки він із цікавістю розглядав своє обличчя.

М’яко промовив сам до себе:

– Так, уся ця справа таки добре тебе поколошматила. – На обличчі раптом з’явилась його вовча посмішка.

Він швидко роздягнувся.

Підійшов до ліжка, поклав свій наручний годинник на столик біля нього.

Потім відчинив шухляду столика.

Він стояв, витріщаючись на револьвер, що був усередині шухляди.

IV

Віра Клейторн лежала в ліжку.

Біля неї досі горіла свічка.

Але вона ніяк не могла зібратись із силами, щоб її загасити.

Боялась темряви…

Вона повторювала собі знову й знову: «З тобою буде все гаразд до ранку. Нічого не сталося минулої ночі. Нічого не станеться і цієї. Нічого не може статися. Усе зачинене й замкнене. Ніхто не може до тебе дістатись…»

І раптом прийшла ідея:

«Звичайно! Я можу тут залишитись! Залишитись тут під замком! Їжа насправді не має значення! Я можу бути тут… у безпеці… доки не прибуде підмога! Навіть якщо це день… чи два…»

Залишитись тут. Так, але чи їй це під силу? Година за годиною… немає з ким поспілкуватись, немає іншого заняття, окрім як думати…

Вона почне думати про Корнволл… про Г’юґо… про те, що вона сказала Сирілу.

Гидкий плаксій постійно їй докучав…

«Міс Клейторн, чому мені не можна поплисти до скелі? Я можу. Я знаю, що зможу».

Чи це був її голос, що відповів йому?

«Звичайно, ти можеш, Сиріле, справді. Я знаю».

«То можна, міс Клейторн?»

«Що ж, бачиш, Сиріле, твоя мати дуже хвилюється за тебе. Ось що я тобі скажу. Завтра ти можеш поплисти до скелі. Я заведу розмову з твоєю мамою на пляжі й відволічу її увагу. І тоді, коли вона гляне за тобою, ти стоятимеш на скелі й махатимеш їй рукою! Це буде сюрприз!»

«О, славно придумано, міс Клейторн! Оце буде витівка!»

Вона це сказала. Завтра! Г’юґо збирався до Ньюкі. Коли він повернеться – то все вже буде зроблено.

Так, а якщо не буде? Якщо все піде не так? Сиріла можуть вчасно врятувати. І тоді… тоді він скаже: «Міс Клейторн сказала, що можна». Власне, що з того? Треба трохи ризикнути! Якщо