Агата Крісті - І не лишилось жодного

станеться найгірше – вона все заперечуватиме. «Як ти смієш так жахливо обманювати, Сиріле? Звичайно, я ніколи такого не говорила!» Вони їй повірять. Сиріл частенько вигадував. Він був брехливою дитиною. Сиріл знатиме, звичайно. Та це не мало значення… і, до того ж, ніщо не пішло б не так. Вона зробить вигляд, що плистиме за ним. Та припливе запізно… Ніхто ніколи не запідозрить…

Чи запідозрив Г’юґо? Чи тому він на неї дивився так дивно і відчужено?.. Чи Г’юґо знав?

Чи це тому він так поспішно поїхав після розслідування?

Він не відповів на жоден лист, що вона йому написала…

Г’юґо…

Віра неспокійно крутилась у ліжку. Ні, ні, їй не можна думати про Г’юґо. Занадто боляче! Усе закінчилось, закінчилось і забулось… Г’юґо потрібно забути.

Чому ж цього вечора вона раптом відчула, що Г’юґо був разом із нею у кімнаті?

Вона вдивлялась у стелю, вдивлялась на великий чорний гак посередині кімнати.

Вона раніше того гака не помічала.

На ньому тоді висіли водорості.

Вона затремтіла, коли згадала холодний липкий дотик на своїй шиї.

Їй не подобався той гак на стелі. Він притягував погляд, манив… великий чорний гак…

V

Колишній інспектор Блор сидів на краю ліжка.

Його маленькі очі, почервонілі й налиті кров’ю, надавали його масивному обличчю тривожного вигляду. Він був наче дикий кабан, готовий до нападу.

Не відчував жодного бажання поспати.

Загроза тепер була дуже близько… Шестеро з десяти!

З усією своєю проникливістю, усією обережністю і хитрістю, старий суддя пішов туди ж, куди й інші.

Блор хмикнув із якимось лютим задоволенням.

Що той старигань говорив?

«Ми всі повинні бути дуже обережними…»

Самовдоволений чваньковитий лицемір. Сидів у суді, почуваючи себе Всемогутнім Богом. Отримав те, що заслуговував… Не буде більше для нього жодних «бути обережними».

А тепер залишилось їх четверо. Дівчина, Ломбард, Армстронґ і він сам.

Невдовзі не стане ще одного з них… Та це не буде Вільям Генрі Блор. Він за цим простежить.

(Та револьвер… як же щодо револьвера? Фактор, що його турбував, – револьвер!)

Блор сів на ліжку, його брови насупились, його маленькі очі напружувались і мружились, доки він роздумував над проблемою револьвера…

У тиші він чув, як годинник вибив північ.

Він трішки розслабився зараз… навіть настільки, щоб лягти на ліжко. Та він не роздягався.

Він лежав і роздумував. Переглядав усю цю справу від самого початку, методично, ретельно, так, як від нього вимагали за часів, коли він був поліцейським офіцером. Саме старанність у результаті давала плоди.

Свічка догорала. Переконавшись, що сірники знаходяться на відстані витягнутої руки, він її загасив.

Дивно, але темрява здалась йому тривожною. Це було так, наче тисячі древніх страхів прокинулись у ньому й боролись за панування у його мозку. У повітрі пропливали обличчя… обличчя судді, короноване сміховинною сірою шерстю… холодне мертве обличчя місіс Роджерс… фіолетове обличчя Ентоні Марстона в конвульсіях.

Ще одне обличчя – бліде, з окулярами, з маленькими вусами солом’яного кольору.

Обличчя, яке він колись уже бачив… та коли? Не на острові. Ні, набагато давніше.

Дивно, що він не міг приставити до нього імені… Смішне трохи обличчя насправді… у того типа така мармиза…

Авжеж!

Те, що він згадав, – шокувало.

Ландор!

Сама думка здалась дивною, що він цілковито забув, який на вигляд Ландор. Лише вчора він намагався відновити в пам’яті обличчя цього чоловіка, та не зміг.

А зараз ось це лице, кожна риса ясна й чітка, наче він бачив його тільки вчора.

У Ландора тоді була дружина – худенька жінка зі стурбованим обличчям. Була й дитина також – дівчинка, приблизно чотирнадцяти років. Уперше він замислився про те, як склалася їхня доля.

(Револьвер. Що відбулося з револьвером? Це було більш важливим.)

Чим більше він про це думав, тим більше спантеличувався…

Він ніяк не міг розібратись у цій справі з револьвером…

Внизу на годиннику вибило першу.

Думки Блора перервались. Він сів на ліжку, раптом стривожений, бо почув звук, дуже тихий звук, десь за своїми дверима.

Хтось пересувався темним будинком.

На його лобі виступив піт. Хто це пересувається коридорами таємно й беззвучно? Хтось, хто замислив щось лихе, він був у цьому впевнений!

Безшумно, попри свою статуру, він сповз із ліжка й у два кроки опинився біля дверей, прислухаючись.

Та звук не повторився. Незважаючи на це, Блор був переконаний, що він не помилився. Він чув, як ступила чиясь нога поряд із його дверима. У нього на голові волосся стало дибки. Він знову пізнав, що таке страх…

Хтось крадькома ходив уночі.

Він прислуховувався, та звук не повторився.

І тепер його охопила нова спокуса. Він бажав, відчайдушно, вийти та обстежити. Якби він тільки побачив, хто саме крадеться у темряві.

Та відчинити двері було б зовсім немудро. Цілком можливо, що це саме те, на що й очікував той інший. Він, можливо, розраховував на те, що Блор почує його, передбачав, що він вийде все обстежити.

Блор стояв непорушно, прислуховувався. Тепер він чув звуки звідусіль, скрипіння, шурхіт, таємничий шепіт, та його упертий реалістичний розум знав, що це було, – це був витвір його власної розпаленої уяви.

І раптом він почув щось, що не було уявою. Кроки – дуже м’які, дуже обережні, але ясно чутні для чоловіка, що прислухався так уважно, як Блор.

Вони м’яко наближались коридором (кімнати Ломбарда й Армстронґа знаходились далі від сходів, ніж його кімната). Вони минули його двері рішуче, не затримуючись.

І після цього Блор прийняв рішення.

Він повинен дізнатися, хто це! Кроки явно минули його двері й прямували до сходів. Куди той чоловік ішов?

Коли Блор діяв, то діяв навдивовижу швидко як на людину, що здавалася такою важкою та повільною. Він навшпиньки повернувся до ліжка, кинув сірники в кишеню, витягнув із розетки шнур електричної лампи, яка стояла біля його ліжка, і, намотавши довкола неї шнур, забрав її із собою. Ця штука було виготовлена з хромованої сталі, з важкою ебонітовою підставкою – корисна зброя.

Він безшумно перебіг через кімнату, забрав стілець з-під дверної ручки та з обережністю відімкнув і відчинив двері. Він ступив у коридор. Почувся тихий шум із холу внизу. Будучи лише в шкарпетках, Блор безшумно побіг по сходах нагору.

У той момент він зрозумів, чому саме чув усе так чітко. Вітер повністю вщух і небо, напевно, прояснилося. Тьмяне місячне світло пробивалось крізь вікно над сходами й освітлювало хол унизу.

Блор одразу вгледів постать, що проходила крізь вхідні двері.

Він було кинувся за нею сходами вниз, та враз зупинився.

Знову він мало не пошився у дурні! Це була пастка, імовірно, щоб виманити його з будинку!

Та той інший чоловік теж не зрозумів, що він зробив помилку, і кинувся прямо в руки Блору.