Марія Кореллі - Спокута сатани

настільки звик до холодного самоаналізу, що на той час, коли лакей приніс мені філіжанку кави, вирішив: усе, що сталося, було не більш як фантазією, що визріла в моїй уяві, збудженій історією самогубства віконта Лінтона.

У тому, що юнак насправді мертвий, не лишалося жодних сумнівів: хоча трагедія сталася пізно ввечері, короткі дописи про неї вже було вміщено в ранкових газетах; про жодні деталі не згадувалось, лише в одній газеті натякали на «фінансові труднощі». Було також повідомлено, що тіло небіжчика перевезене до його будинку та що має відбутися слідство, − більше нічого не зазначалося.

Я знайшов Лючіо в курильній кімнаті, і він перший указав мені на короткий абзац, увінчаний заголовком «Самогубство віконта».

− Я говорив вам, він чудовий стрілець!

Я хитнув головою. Мене це якось перестало цікавити. Хвилювання попереднього вечора, вочевидь, вичерпали всі мої запаси співчуття, і тепер я реагував із холодною байдужістю. Заглиблений у самого себе, у власні гризоти, я відчував потребу висловитись і почав детально розповідати про галюцинацію, яка так настрахала мене вночі. Лючіо слухав, таємниче всміхаючись.

− Старе токайське, вочевидь, було заміцне для вас! − сказав він, коли я скінчив свою оповідь.

− Ви дали мені старого токайського? − спитав я, сміючись. − Тоді таємницю розгадано! Я вже був збуджений і не потребував додаткових збуджувальних засобів. Однак на які жарти здатна наша уява! Якими чіткими були обриси цих примар, наскільки живим було враження!

− Безумовно! − Допитливий погляд його темних очей спинив ся на мені. − Враження часто бувають вельми живими. Наприклад, яке дивовижно реальне враження справляє на нас світ!

− Так, але світ реальний! − заперечив я.

− Реальний? Ви так його сприймаєте? Але ж кожній окремій особині речі являють себе інакше! Звідси й походять протилежні думки: немає двох людей, які б думали однаково. Тож реальний світ чи ні?.. Але не заглиблюймося в нескінченне питання про те, що існує насправді, а що нам тільки здається. Ось кілька листів на ваш розгляд. Ви нещодавно говорили, що плануєте придбати маєток. Якої ви думки про Віллосмірський замок, що у графстві Варвік? Я пригледів це місце для вас, і мені здається, це саме те, що треба. Розкішний замок був збудований іще за королеви Єлизавети, але досі перебуває в чудовому стані. Уявіть собі надзвичайно мальовничі сади, класичну річку Авон, яка широкою стрічкою в'ється через парк; усе це, включно з умеблюванням, продається за безцінь: за п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Гадаю, вам варто придбати цей маєток: він якнайкраще пасуватиме до вашого літературного смаку.

Чи мені вчулося, чи насправді − коли він вимовляв останні слова, то в голосі його бринів глум? Я не міг дозволити цього, тому швидко відповів:

− Усе, що ви рекомендуєте, має заслуговувати на увагу, тож я, певна річ, поїду та подивлюся. З вашого опису це місце мені подобається, і край Шекспіра завжди вабив мене; але чому ви самі не хочете купити його? Він зам'явся.

− Не хочу. Я ніде надовго не залишаюся. Я з породи блукачів і не люблю довго бути прив'язаним до того самого місця. Однак вам я рекомендую Віллосмір із двох причин: по-перше, це дуже гарний маєток, до того ж у доброму стані; по-друге, ваше придбання справить неабияке враження на лорда Ельтона.

− Чому?

− Бо Віллосмір був його власністю, − спокійно відповів Лючіо, − доки не потрапив до жидівських рук. Лорд ручився ним за свої борги, і нещодавно жиди ввійшли до маєтку вже як власники. Вони продали з нього дуже багато всього − картини, порцеляну, bric-á-brac[11] та безліч вартісних речей. − Очі князя блиснули презирством. Він повів далі: − Унаслідок невдалих спекуляцій лорда Ельтона та дивовижного лукавства жидів Віллосмір при значено до продажу, і всього лише п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів зроблять вас гідним заздрощів власником маєтку, який насправді коштує сто тисяч.

− Ми сьогодні ввечері обідаємо в Ельтонів? − спитав я в роз думах.

− Неодмінно! Ви, звичайно, не забули про запрошення й про леді Сибіллу, − відказав він, сміючись.

Я трохи помовчав і врешті промовив:

− Я хочу за будь-яку ціну купити Віллосмір. Я негайно телеграфую моїм повірникам. Ви дасте мені імена та адресу агентів?

− Залюбки, мій любий хлопче. − І Лючіо передав мені листа, в якому було зазначено все, що стосувалося маєтку. − Але чи не над то поспішне ваше рішення? Чи не краще спершу оглянути дім? Може, що-небудь вам не сподобається.

− Якби навіть це була хижа, сповнена щурів, то й тоді я б купив цей маєток! − рішуче сказав я. − Я негайно візьмуся до справи.

Я хочу, щоб цього ж вечора лорд Ельтон довідався, що я − майбутній власник Віллосміру!

− Добре!

Мій приятель узяв мене під лікоть, і ми разом вийшли з курильної кімнати.

− Мені подобається швидкість ваших дій, Джеффрі! Вона дивовижна! Я шаную рішучість. Навіть якщо людина вирішить іти до пекла, я шаную її за те, що вона дотримує слова й після смерті прямує саме туди.

Я засміявся, і ми розійшлися в найкращому гуморі: він пішов до клубу, а я − телеграфувати своїм приятелям, містерам Бентамові та Еллісові, докладні інструкції для негайної купівлі на моє ім'я маєтку, званого Віллосмірським замком, що у графстві Варвік, незважаючи ні на ціну, ні на ризик, ні на жодні утруднення.

Цього вечора я вдягався особливо ретельно, завдаючи Моррісові неабиякого клопоту, ніби примхлива панна. Однак той прислуговував мені з бездоганною терплячістю, й допіру коли я був уже цілком одягнений, наважився висловити те, що, вочевидь, уже давно стирчало в його голові.

− Даруйте мені, пане, − промовив він, − але мені здається, ви самі помітили щось неприємне в Амієлеві, княжому лакеї?

− Так, він чоловік похмурий, якщо ви це маєте на увазі, − за перечив я. − Але, гадаю, в цьому немає жодної шкоди.

− Не знаю, пане, − відповів Морріс серйозно, − але, запевняю вас, він робить багато дивних речей. Слугам у челядницькій говорить щось неоковирне, співає, танцює, ніби він не одна людина, а цілий театр!

− Справді? − вигукнув я, здивований. − Ніколи б такого від нього не сподівався!

− Я теж, пане, але це факт.

− У такому разі він дуже своєрідна людина, − сказав я, дивуючись, чому Морріс такої поганої думки про таланти Амієля.

− О, я не заперечую його своєрідності,