Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

бороду. Щодня з ним трапляються якісь пригоди і щодня він трохи молодшає. Він знову стає юнаком, потім грудним дитям і, врешті, коли лунає його перший (чи то пак останній) крик немовляти, його очі змикаються навіки. Певно, я прочитав про це в якійсь дитячій книжечці. Але ні, це неможливо. Я б забув про цю історію так само, як і про все інше. Мабуть, читав про неї років двадцять тому в якійсь історії дитячої літератури — мені ж бо було відомо геть усе про дитинство Вітторіо Альф’єрі, але я не мав і крихти спогадів про власні дитячі роки.

Хай там як, а я маю відтворити своє життя саме тут, у потемках цих довжелезних коридорів, хоч би для того, щоб померти малюком у пелюшках, врешті побачивши обличчя рідної матінки. Ой леле, а що як я відійду на той світ, перед смертю побачивши фізію огрядної вусатої, як шкільна завучка, повитухи? Як у Ґарсія Лорки.

Пройшовши в глиб коридору і проминувши скриню, що стояла під найвіддаленішим вікном, я побачив двоє дверей — одні вглиб, а інші — ліворуч. Я відчинив ті, що вели ліворуч, і опинився у химерному, просторому, просто вбраному кабінеті. У кімнаті стояв моцний стіл з червоного дерева, над яким височіла масивна зелена люстра, подібна до тих, що використовуються у Національній бібліотеці. Через двійко великих вікон з кольоровим склом кімнату заливало денне світло. Вікна дивилися на задній двір за лівим крилом будинку — найтихіший, найбільш прихований від чужих очей куточок садиби відкривав очам невимовно прекрасний, найдивовижніший краєвид з тих, що лишень можна уявити. А поміж вікон на стіні висів портрет добродія з сивими вусами, що неначе позував якомусь Надару[139] сільського масштабу. Навряд щоб цей портрет повісили тут ще за життя діда, бо як у голові достатньо клепок, то ніхто не повісить власний портрет перед носом. Батьки теж не могли цього зробити, адже дід помер після них і саме з відчаю через цю втрату. Можливо, дядько з тіткою, продавши помешкання у місті і навколишні наділи, перетворили цю кімнатчину на меморіал. Врешті, не було жодної ознаки того, що в цій кімнаті хтось жив чи працював. Голо, як у ямі.

На стінах знову ж таки висіли «Images d’Epinal» — цього разу то були солдатики у синьо-червоних мундирах: піхотинці, кірасири, драгуни, зуави.

Але найбільше мене ошелешили бібліотечні полиці, теж із червоного дерева, що оперізували кімнату вздовж стін, хоч і були практично порожніми. Лише подекуди задля годиться стояли кілька книжечок, подібно до того, як робить поганенький дизайнер, що залишає замовнику декілька книжечок, аби у того була ілюзія освіченості, і стало ще місця для лалікських ваз, африканських фетишів, срібних тарілок і кришталевих карафок. Але у цій кімнаті такого непотребу не було навіть і близько: лише старі атласи, французькі журнали на крейдяному папері, «Новітній тлумачний словник Мелці» 1905 року видання, а також словники з французької, німецької, іспанської, англійської мов. Видається малоймовірним, щоб такий книголюб і колекціонер, як дідусь, жив поміж порожніх полиць. І дійсно, на одній з поличок у посрібленій рамці стояла світлина. Певно, знімок був зроблений у кутку кімнати саме у годину, коли надвірне сонце заливало своїм промінням письмовий стіл. Дідок мав дещо скуйовджений вигляд, сидів у самій сорочці й жилеті, ледь виглядаючи з-за кіп чернеток, якими був завалений його стіл. Він сидів на тлі полиць, напхом напханих книгами, серед яких виднілися стоси безладно накиданих газет. А на долівці — ще кілька кіп, певно, то були журнали, а також купа ящиків, напханих якимось іншим макулатурним мотлохом, куди, мабуть, зібрали увесь непотріб, який шкода було викидати на смітник. Імовірно, саме таким був дідів кабінет за його життя — комірчина рятівника будь-якого паперового мотлоху, який уже давно б потрапив на смітник: трюм корабля-привида, «Летючого голландця», що перевозив забуті документальні артефакти хвилями морських просторів, де залюбки можна загубитися, заховатися у стосах і в’язках паперу. Де ж поділися всі ці скарби? Безперечно, поважні поціновувачі порядку здихалися геть усього, що перетворювало порядок на безладдя. Що, продали все першому ж лахмітнику? Чи не після цього грабунку я більше не міг бачити ці кімнати, так уперто намагаючись забути Солару? Хтозна, скільки всіляких дивовиж я разом з дідом пізнавав саме в цій кімнаті. Навіть цю, останню зачіпку, щоб урешті впіймати своє минуле за хвіст, і ту в мене поцупили...

Вийшовши з кабінету, я відчинив двері до кімнати в глибині коридору. Вона була ще меншою, але вбраною не так просто. Меблі у кімнатці були світліших тонів, ймовірно, зробив їх якийсь місцевий тесля, дещо простакуваті, але для хлопчачого помешкання — саме те, що треба. У кутку стояло невеличке ліжечко, а в самій кімнаті було багато книжкових стелажів, майже порожніх, виднілося лише кілька покинутих книжок у червоній палітурці. Посеред гарно впорядкованого письмового столу — чорна шкіряна вставка, недалечко — така сама, як у бібліотеці, зелена лампа. А на стіні, прибита парою гвіздків, висіла картинка, від якої в мені знову зажевріло таємниче полум’я. Це було щось на зразок музичної партитури чи рекламного плаката нової пластинки «Як у польоті», хоч я знав напевне, що йдеться про фільм. Я враз упізнав Джорджа Формбі[140], а радше його конячу посмішку, згадав, що співаючи він акомпанував собі на укулеле.

Я знову бачив перед очима, як він на скаженому мотоциклі з візком влітає в сінник і під ґвалт і квоккання курей вилітає з іншого боку, а полковник, що сидів поряд у візку, у руці тримає яйце. «Ось тобі великодня писаночка». А потім старезний літачок, у якому він опинився цілком помилково, падає штопором униз, потім насилу здіймається в небо, а врешті йде на віраж, що переходить у пікірування — ото сміхота, просто лопнути можна. «Я тричі його дивився, тричі поспіль, — майже горлав я. — Це найкумедніше з усіх кінів, які я бачив за життя». Я знову і знову торочив «кінів», так само неправильно відмінюючи слово, як це, певно, робили тоді. Втім, у селі досі кажуть саме так.

Безсумнівно, це була моя кімната і мій кабінет, але, окрім кількох нагадувань про це, решта була суцільною пусткою, немов у кімнаті великого поета у будинку-музеї, куди запрошують до розглядин за квитками, в якій усе відтворено достоту так, щоб ви пройнялися духом безсмертя. «Саме