Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

давно у шлюбі. Я познайомився з нею, поїхавши разом із Міком до Лондона, де він намагався написати пропозицію американському президентові. Він сподівався, що президент Вільсон заявить про свою підтримку та проллє світло на ірландське питання. Моя, яка народилася в Ірландії, зацікавилась англо-ірландським конфліктом, а також емоціями й інтригами довкола нього. Вона запропонувала Мікові перетворити її маєток під Дубліном, Феррі-Парк, на сховище, і він пристав на її пропозицію.

«Не відразу, хлопче. Вона казала, що я неприємно блідий і галасливий, а ще забагато курю. Їй сподобалася твоя зовнішність. Це було очевидно. На мене вона переключилась аж тоді, як збагнула, що я — Майкл Коллінз, а ти — просто сільський лікар», — під’юдив мене Мік, а тоді схопив і почав борюкатись і битись зі мною, як полюбляв робити, коли напруження зростало понад міру.

«А з якої причини сільський лікар ховається на цьому смітнику з розшукуваним злочинцем?» — запитав я. Мені свербіло в горлі від тамтешнього пилу, а руки боліли від намагань не дати Мікові вкусити мене за вухо, як завжди, коли йому вдавалося повалити когось на землю.

«Він виконує свій обов’язок перед Ірландією. Заради любові до Вітчизни. І щоб трішки повеселитися», — прохрипів Мік, мало не перекинувши стос справ.

Це було весело, а я вибрався неушкодженим — навіть вуха не постраждали. Удосвіта по нас прийшла Мікова людина, Нед Брой, і хутко нас вивела, тому ніхто ні про що й не дізнався. Крім Міка. Тієї ночі Майкл Коллінз багато чого укмітив. Я закінчив свої справи в Дубліні й повернувся до Дромагайра, до Оїна, Бріджид і людей, яким я був потрібніший як сільський лікар, аніж як боєць Мікової армії. Я гадки не мав, яке значення та ніч мала для його війни. Для нашої війни.

Саме серед цих справ Мік виснував власний план руйнування британської розвідки в Ірландії зсередини. Невдовзі після того як ми провели ніч у відділі документації, Мік зібрав елітний воєнізований загін. Гурт дуже молодих чоловіків — молодших за Міка й мене, — винятково вірних і цілковито відданих справі. Одні називають їх дванадцятьма апостолами. Інші іменують убивцями. А я гадаю, що вони — і ті, і ті. Вони ходять за Міком. Роблять так, як він скаже. А накази їм дістаються жорсткі.

На мою думку, Мік не хоче дечого зі мною обговорювати, а ще є речі, яких я не хочу знати, та тієї ночі я був на Ґрейт-Брунсвік-стріт і бачив імена в тих справах. Коли в Дубліні почалися цілеспрямовані вбивства людей G, я знав, чому це сталося. Ходять чутки, що потенційних жертв попереджають, перш ніж усунути. Їм кажуть відступитися. Піти. Облишити роботу проти ІРА — Ірландської республіканської армії, як тепер зветься ірландський опір. Уже немає ні добровольців, ні ІРБ, ні «Шинн Фейн». Ми — Ірландська республіканська армія. Мік знизує плечима й каже, що вже, чорт забирай, настав час, щоб нас сприймали як єдине ціле. Одні люди G дослухаються до попереджень. Інші — ні. А дехто з них гине. Мені це не подобається. Проте я це розумію. Це не помста. Це стратегія. Це війна.

Т. С.

Розділ 9

Його угода

Чом Платона веретено

Та й кружляє повсякчас?

Вічність тонша незбагненно,

Бо розкручується час.

В. Б. Єйтс

Міцно тримаючи Оїна за руку, я протиснулась у двері ломбарду, почула, як над головою дзенькнув дзвоник, і опинилась у скриньці скарбів із речами дивними й цікавими, цінними й розмаїтими: чайними сервізами й іграшковими потягами, пістолетами й золотими цяцьками та всіляким іншим крамом. Ми з Оїном приголомшено спинились і уп’ялися очима на це багатство, роззявивши роти. Зал був довгий і вузький, а у віддаленому його кінці терпляче стояв за дерев’яним прилавком чоловік у накрохмаленій білій сорочці. Його темна краватка була заправлена під охайно застебнутий на ґудзики темний жилет, а на носі в нього примостилися крихітні окуляри в золотій оправі. Чоловік мав густе хвилясте сиве волосся, а нижню частину його обличчя закривала охайна борідка й вуса.

— Добрий день, мем! — гукнув він. — Шукаєте чогось конкретного?

— Гм, ні, сер, — затинаючись відповіла я, відвела погляд від обвішаних вигадливими дивовижами стін і пообіцяла собі та Оїнові, що колись ми повернемося сюди, просто щоб усе роздивитись. Оїн не хотів піддаватись і прикипів очима до моделі автівки — достоту такої, як Томасова.

— Добридень, Оїне. Де сьогодні лікар? — запитав власник ломбарду, привертаючи Оїнову увагу. Оїн шумно зітхнув і дозволив мені потягнути себе до прилавка.

— Добридень, містере Келлі. Йому треба було до пацієнтів, — відповів Оїн таким дорослим тоном, що я заспокоїлася. Ну хоч один із нас не нажаханий.

— Він забагато працює, — зауважив власник ломбарду, водночас не зводячи з мене очей, зацікавлених і задумливих. Він простягнув руку, явно очікуючи, що я її прийму. Так я і зробила, та він не потиснув мені руку, як я очікувала. Він узяв мене за пальці й ледь-ледь підтягнув уперед, а тоді підніс кісточки моїх пальців до своїх щетинястих губ, залишив на них швидкий поцілунок, а тоді відпустив руку.

— Ми не мали щастя познайомитися, мем.

— Це моя мама, — подав голос Оїн, схопившись маленькими ручками за край прилавка й радісно підскакуючи навшпиньках.

— Твоя мама? — повторив містер Келлі, спантеличено наморщивши чоло.

— Я Енн Ґаллагер. Рада знайомству, сер, — сказала я, та пояснювати нічого не стала. Я бачила, як за маленькими окулярами закрутилися коліщатка, як у нього почали напрошуватися запитання. Чоловік погладив себе по бороді — раз, ще раз і ще, — а тоді поклав обидві руки на прилавок і прокашлявся.

— Чим можу прислужитися, місис Ґаллагер?

Я не стала його виправляти, а зняла з пальця перстень. Камея на тлі темного агату була бліда і прекрасна, золотий обідок персня — вишуканий, а його філігрань мала витончені деталі. Я мимохіть подумала, що дідусь зрозумів би моє нелегке становище.

— Я хотіла б продати свої коштовності, а мені сказали, що ви будете зі мною чесні.

Чоловік дістав ювелірну лупу й демонстративно оглянув перстень, а тоді ще раз погладив себе по бороді.

— Ви сказали «коштовності», — зауважив він, не назвавши ціни. — Хотіли б показати мені щось іще?

— Так. Я подумала, що, можливо, продам свої… кульчики. — Я вжила те слово, яке вжив Томас, і витягнула з вух діамантові «гвіздочки», а тоді поклала їх на прилавок між нами.

Його кошлаті