Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Бабуня каже, що тобі слід звати дока не Томасом, а доктором Смітом, — утрутився в розмову Оїн. — А ще каже, що він має звати тебе місис Ґаллагер.

Ми замовкли. Я гадки не мала, що сказати.

— Але твоя бабуня — теж місис Ґаллагер. Це призвело б до плутанини, чи не так? — відповів Томас. — До того ж Енн, перш ніж стати місис Ґаллагер, була мені другом. Ти називаєш свою подружку Міріам міс Мак-Г’ю?

Оїн прикрив рота рукою, та все ж порснув зі сміху й вигукнув:

— Міріам — не міс! Вона — чума.

— Так… ну, з Енн те саме. — Томас поглянув на мене й відвів погляд, але його брови при цьому вигнулися, пом’якшуючи слова.

— У Слайґо є ювелір чи ломбард? — наполягла я, не бажаючи полишати розв’язання цього питання й не думаючи, чума я чи ні. Звалися такі установи ломбардами 1921 року? У мені продовжувала наростати істерика.

Томас зітхнув, і ми понеслися дорогою з її глибокими коліями.

— Мені треба провідати трьох пацієнтів. Я не затримаюся надовго на жодній зупинці, але висаджу вас із Оїном у кінці Нокс-стріт. Оїне, тримайся матері й допомагай їй. Поряд із Королівським банком є ломбард. Його власник — Деніел Келлі. Він буде з тобою чесний. Закінчивши свої справи, сходи в універмаг «Лайонс». Там ти, напевно, зможеш дістати все, що тобі потрібно.

Оїн підстрибував на сидінні між нами, явно у захваті від згадки про універмаг.

— Я зустрінуся з тобою там, коли закінчу, — пообіцяв Томас.

Ми перетнули річку Ґаравоґ, скориставшись мостом Гайд-брідж, яким я пройшла менш ніж два тижні тому, і я роззявила рота з подиву. Сільська місцевість не змінилась, але час, безумовно, змінився. Вулиці, не вимощені й вільні від транспорту та заторів 2001 року, здавалися набагато більшими, а будівлі — новішими. На розі стояв Меморіальний музей Єйтса, та музеєм він ще не був. Збоку на ньому викрашався напис жирним шрифтом «Королівський банк». Вулицею з гуркотом їхало кілька машин і фургон доставки, головно чорні й незмінно старомодні, але запряжені кіньми вози траплялися нітрохи не рідше. Дорожній рух був переважно пішохідний, одяг — елегантний, а кроки — жваві. Щось у вбранні людей — офіційний вигляд костюмів і краваток, жилетів і кишенькових годинників, суконь і підборів, капелюхів і довгих пальт — надавало всьому благопристойності, яка підживлювала моє відчуття нереальності. Це був знімальний майданчик фільму, а ми були акторами на сцені.

— Енн! — злегка тицьнув у мене Томас. Я відірвала погляд від вітрин, від широких тротуарів і ліхтарних стовпів, від старих автівок і возів, від людей, які вже… давно… померли.

Ми припаркувалися перед невеличким закладом усього за двоє дверей від величного Королівського банку. На ошатній жердині з кутого заліза висіли три золоті кулі, а на склі вигадливим шрифтом, яким уже ніхто не користувався, було написано: «Келлі та Ко». Оїн біля мене зіщулився з нетерплячки: йому кортіло вибратися з автівки. Я потягнулася до ручки дверцят. Долоні в мене були вологі, а дихання — неглибоке.

— Ти сказав, що він буде чесним. Але я гадки не маю, як це може бути, Томасе, — випалила я, загальмувавши.

— Енн, не бери менше ста фунтів. Не знаю, звідки в тебе діаманти, та ті кульчики коштують незмірно більше. Не продавай свого персня. Що ж до універмагу, то в мене у «Лайонс» кредит. Скористайся ним. Там знають, що Оїн мій. — Томас негайно виправився: — Там знають, що Оїн живе зі мною, й не ставитимуть запитань. Енн, запиши свої покупки на мій рахунок, — твердо повторив він. — Купи хлопчикові ріжок із морозивом, а решту грошей збережи.

30 листопада 1919 року

Кілька місяців тому, під час короткої поїздки до Дубліна, я провів страшну ніч на Ґрейт-Брунсвік-стріт під замком у головному управлінні карного розшуку, перебираючи документи, що розповідали про таємну розвідувальну операцію Замку й у яких було названо його інформаторів у Ірландії, відомих як «люди G». Один із Мікових людей, слідчий, який працював у Замку, але надавав відомості «Шинн Фейн», провів Міка до відділу документації, а той узяв мене із собою «просто для сміху». Він не потребував мене для хоробрості, але скидалося на те, що хотів товариства. За якихось кілька годин ми з ним змогли скласти доволі чітке уявлення щодо того, як і через кого надходить інформація до відділу G[26].

Мік знайшов складену на нього особову справу й добре посміявся з нечіткої фотографії й нерішучих похвал своїй тямовитості.

«Але на тебе, Томмі, справи немає, — зауважив він. — Ти, хлопче, чистий як сльоза. Тільки не в тому разі, якщо нас тут упіймають».

Ми добряче злякалися, коли хтось розбив вікно кабінету, у якому нас було замкнено, і сховалися за стелажами, молячись, щоб ніхто не прийшов дивитися, в чому річ. Ми чули знадвору п’яну пісню вандала, який це зробив, і чули, як його відганяв поліціянт. За мить, коли ми начебто опинилися в безпеці, Мік зашепотів — не про те, що ми дізнались, і не про вміст справ, а про життя, кохання і жінок. Я знав, що він намагається відвернути мою увагу, і дозволив йому це, намагаючись віддячити.

«Чому ти не осів, доку? Не одружився з якоюсь кралею з графства Літрім і не зістругав кількох блакитнооких діточок?» — запитав він.

«А ти чому цього не зробив, Міку? Ми приблизно однолітки. Дами від тебе нестямляться. Ти нестямишся від них», — відказав я.

«А ти — ні?» — пирхнув він.

«Я — так. Я теж від тебе нестямлюся».

Він гучно, радісно засміявся, і я здригнувся від того, як зухвало він нехтує нашим становищем.

«Тихіше, телепню!» — зацитьнув я його.

«Добрий ти друзяка, Томмі. — Коли він шепотів, його сильний коркський акцент проявлявся яскравіше. — Ми знаходимо час на важливі речі. Має ж бути людина, про яку ти без упину думаєш».

Тоді я думав про Енн. Думав про неї більше, ніж мав. Правду кажучи, я постійно про неї думав і швидко це заперечив. «Я такої ще не знайшов. І сумніваюся, що взагалі знайду».

«Ха! І це каже той, хто відкинув залицяння однієї з найгарніших жінок Лондона», — під’юдив мене Мік.

«Міку, вона була заміжня. І її більше цікавив ти», — нагадав я, знаючи, що він говорить про Мою Левелін-Девіс, яка справді була гарна й