Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

це заговорив. Він закінчив зав’язувати другий мій черевичок і обережно поставив його на підлогу. Відтак не став підводитись, а зціпив руки між колінами і, схиливши голову, поглянув на підлогу.

— Енн, я не знаю, що їм сказати, — зізнався він. — Я не можу вічно тримати тебе в таємниці. Ти повинна мені допомогти. Ти п’ять років була мертва. Було б незле, якби ми мали пояснення — хай навіть і повністю вигадане.

— Я була в Америці.

Він швидко поглянув мені в очі.

— Ти покинула свою дитину, немовля, й поїхала до Америки? — Його голос здавався геть беземоційним, таким рівним, що на ньому можна було зводити мур. Я відвела погляд.

— Я була нездорова. Знавісніла від горя, — пробелькотіла я, не в змозі глянути йому в очі. Я була в Америці. А після смерті Оїна знавісніла від горя.

Томас мовчав, і я краєчком ока бачила, як він злегка згорбив плечі, як завмерла його нахилена голова.

— Бріджид каже, що в мене такий вигляд, ніби я втекла з божевільні. Може, так і треба казати, — повела я далі й скривилася.

— Господи, — прошепотів Томас.

— Я можу зіграти таку роль, — сказала я. — Я почуваюся божевільною. А ще, бачить Бог, загубилася.

— Нащо тобі грати роль? Це правда? Де правда, Енн? Ось що я хочу знати. Хочу знати правду. Можеш брехати всім іншим, але, будь ласка, не бреши мені.

— Я щосили намагаюся цього не робити, — пробелькотіла я.

— Що це означає? — Він підвівся й випростався, дивлячись на мене згори вниз.

— Ти не зможеш повірити у правду. Ти в неї не повіриш. І подумаєш, що я брешу. Я сказала б тобі правду, якби вважала, що це допоможе. Та це не допоможе, Томасе.

Він відступив так, наче я дала йому ляпаса.

— Ти ж казала, що не знаєш, — процідив він крізь зуби.

— Я не знаю, що сталося після Повстання. Не знаю, як дісталася сюди. Не розумію, що зі мною відбувається.

— То розкажи мені, що ти знаєш.

— Я пообіцяю тобі ось що. Якщо мовчання — це брехня, то я винна. Але те, що я тобі казала, все, що я наразі сказала, правда. А якщо я не матиму змоги сказати тобі правду, то взагалі не казатиму нічого.

На обличчі Томаса відбився гнів — він був геть збитий з пантелику, тож лише похитав головою. Тоді повернувся й вийшов з кімнати, не сказавши ані слова, а в мене завихрилися думки. Як мені вибратися з халепи, у яку я втрапила, коли все це скінчиться і я повернуся до свого налагодженого життя? Тепер я була сильніша, досить міцна, щоб нишком утекти до озера. Невдовзі я ввійду у воду, пірну, зберу всю силу волі й подамся додому, покинувши Оїна з Томасом. Я це зроблю незабаром. Але не зараз.

***

— Мене впізнають? — запитала я, перекрикуючи вітер і гуркіт мотора.

Томас сидів за кермом автівки, що наче виїхала з «Великого Ґетсбі»[25], й віз нас до Слайґо. Оїн сидів між нами, охайно вдягнений у маленьку жилетку й курточку. Між холошами довгих шортів і високими темними шкарпетками визирали його кістляві коліна. На ньому був картуз із тих, які він носив усе життя, із вузькими крисами, низько насунутими на його блакитні очі. Автівка мала відкритий верх — ризикований хід для щедрої на дощі Ірландії, — та небо було чисте, вітерець — легенький, а поїздка — приємна. Я не бувала надворі від дня на озері й не могла відвести очей від знайомого пейзажу. Населення Ірландії за останні сто років не зросло, тож краєвид із покоління в покоління залишався в цілому незмінним.

— Ти побоюєшся, що тебе хтось може впізнати? — глузливим тоном спитав Томас.

— Так, — зізналась я, ненадовго зазирнувши йому в очі.

— Ти не зі Слайґо. Тебе мало хто впізнає. А якщо хтось і впізнає…

Він знизав плечима, не договоривши, й задумливо відвів від мене очі. Томас Сміт не закушував губи й не морщив чола, коли хвилювався. Його обличчя ставало геть незворушним — тоді він, здавалося, перебував у такій глибокій задумі, що вона не відбивалася на його обличчі й не затьмарювала його рис. Направду дивно, що за якихось кілька днів я почну впізнавати його поставу, те, як він горбився, злегка схиливши голову з таким спокійним обличчям. Невже Оїн перейняв його поведінку? Це тому я так добре знала Томаса Сміта? Чи засвоїв Оїн звички чоловіка, який увійшов у його життя й виростив замість загиблого батька? Я впізнавала схожість між ними у дрібницях: широко розставлені ноги, опущений погляд, зовнішній спокій і глибокі роздуми. Через цю подібність я відчула тугу за дідусем.

Мимохіть я потягнулася до Оїнової руки. Його блакитні очі різко перехопили мій погляд, а рука напружилась і затремтіла. Тоді він усміхнувся, продемонструвавши зуби, і моя туга ослабла, але з неї виріс острах.

— Мені трохи лячно йти на закупи, — шепнула я йому майже на вухо. — Ти допоможеш мені бути сміливою, якщо триматимеш мене за руку.

— Бабуня обожнює крамниці. А ти хіба ні?

Так. Зазвичай. Але, коли на віддалі з’явилося Слайґо, у мене всередині закублився страх, що посилювався думкою про корсети з повислими ремінцями, дивне вбрання й мою цілковиту залежність від Томаса. Я зачудовано озирнулася довкола, намагаючись відшукати собор, щоб зорієнтуватися. Мені запекло у грудях.

— Я маю сережки… й перстень. Гадаю, і те, і те можна було б продати за добрі гроші, — бовкнула я, а тоді зрозуміла, що цього не варто було казати. Насправді я не знала про перстень нічого. Я викинула цю думку з голови й спробувала ще раз:

— Я маю певні коштовності. Хотіла б їх продати, щоб мати власні гроші. Томасе, ти не міг би допомогти мені із цим?

— Не забивай собі голову грішми, — відрізав Томас, дивлячись уперед.

Сільський лікар, якому платять курми й поросятами чи лантухами з картоплею, не може геть не перейматися грішми, і моя тривога поглибилась.

— Я хочу мати власні гроші, — наполягла я. — А ще мені треба знайти роботу.

Роботу. Господи. Я ніколи не мала роботи. Я писала історії, відколи навчилася складати речення. А писання — це не робота. Для мене — не робота.

— Можеш допомагати мені, — сказав Томас, так і не розімкнувши зубів і не відвівши очей від дороги.

— Я не медсестра!

А може, я медсестра? Чи вона?

— Не біда. Ти здатна виконувати вказівки й раз по раз звільняти мої руки. От і все, що мені потрібно.

— Томасе, я хочу,