Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Болісно, бридко. Кринжово...

Андрій рвонув комір, із тріском відірвалися два ґудзики. Полетіли на підлогу. Батько дивився з презирством, мати з болем. Він вимагав експертизу, вимагав навіть, щоб посадили, щоб усе було за законом. 

Але хлопці не збиралися до в'язниці, і батькові довелося відмазувати всіх. Андрій хотів побачитися з тією дівчинкою, вибачитися. Якщо треба, на коліна б став. Але її батьки — мерзенні, гнилі люди, кринжові... — не дозволили. Гроші взяли і зникли разом із нею.

Андрій тоді навіть одружитися був готовий, на все готовий, аби не точило зсередини, не роз'їдало. Але старший Топольський вирішив по-іншому. Андрій одружився з донькою Єрмолових, щоб підтримати сімейний бізнес, який хитався і міг завалитися будь-якої миті. У покарання.

І все-таки, краще б він хоч щось згадав. Тоді не снилися б ці сни, або тоді б він знав, де сон, а де гра підсвідомості. 

Ні дому, ні сім'ї Топольський не заслужив, зате в нього син є. Про дружину згадував зрідка, вона якраз усе заслужила. Коханки змінювалися регулярно, як чисті сорочки. І від цього теж було гидко.

Дашу згадав. Кисті витончені, вузькі плечі. Шоколадні очі. Така якби чекала, він би додому тільки й рвався...

Андрій подивився на годинник. Душ і чиста сорочка все-таки потрібні, треба спробувати встигнути. І вже коли сідав у машину, подумав, що навіть якби вона чекала в тій убогій квартирці в дупі світу, він би туди все одно рвався...

***

Нік

Батькові довелося пообіцяти, що я більше не доторкнуся до Маші без її згоди. Я й сам шкодую, що зірвався, але як було втриматися?

Ми вдвох були, у моїй кімнаті. Та я взагалі думати перестав, особливо коли в неї верхній ґудзик на блузці розстебнувся. Навіть зараз сидіти боляче, як згадаю.

Зате мене бісить Дар'я. Я впевнений, це вона доньку залякала і заборонила зі мною спілкуватися. Коли я поцілував Машу, Мишка спочатку відповіла мені. Їй сподобалося, вона б не відштовхнула мене.

І ще мені здалося, що батько на Дар'ю запав. Уже кілька разів питав про неї, потім питав, скільки разів у нас на тиждень англійська. Сказав, що треба в ресторан їх зводити. Краще б він матір'ю так цікавився.

Вона в нас, звісно, своєрідна. Ось зараз поїхала в Тибет чогось осягати. Зібралася обійти гору, я забув її назву. Батька кликала, але він не поїхав, грошей їй дав і все. І він ніколи не дивився так на матір, як дивився на цю Дар'ю.

Відчуваю, скоро її зненавиджу. Із принципу не встаю, коли вона приходить на урок. Бісить. Робить вигляд, ніби нічого не помічає, а сама все січе.

Викликала недавно, я сказав, що не вивчив урок. Вчора знову не став відповідати, так вона заявила, що хоче з моєю матір'ю поговорити. Скоро батьківські збори, але туди батько завжди ходить. Та й мати якби не поїхала, все одно б не прийшла. 

Мною, скільки себе пам'ятаю, батько займається. Навіть у садочки на вистави він сам приходив, мати говорила, що це занадто рано, вона не може встати раніше першої години дня.

Але все одно мене бісять його запитання про Дар'ю.

А ще дратують качок Каменський і задрот Голик, тепер вони від Мишки моєї не відходять. Особливо Каменський. Тягає за неї таці з їжею, а вона йому посміхається. 

Вчора додому разом пішли. Вони що, зустрічаються?

Уявляю, як вона з ним цілується, а він ґудзик їй на блузці розстібає. Я ж уб'ю його, нехай тільки спробує до неї доторкнутися.

Я так і сиджу з Анваром. Мілена теж дратує, ніякої гордості. Учора вже спати ліг, надіслала фотку. Себе в ліжку.

Найгидкіше, я мало не зірвався і не поїхав. Навіть у додаток таксі зайшов. Але потім Машу згадав і телефон вимкнув. Мало не проспав уранці, добре, батько розбудив.

— Що ти як у воду опущений ходиш? — запитує за сніданком.

— Ой, тату, ну досить із цими твоїми бумерськими висловами... — бубоню у відповідь.

— А твої кращі? Язик зламаєш, — починає він заводитися, але я вже встаю з-за столу.

— Я спізнююся.

— А сніданок? Нікіто, сядь!

— Не голодний...

Тепер шкодую, що не поснідав. Входжу до класу, настрій на нулі. І першим, кого бачу — Каменського з Голиком. І Маша з ними. Стоять біля вікна, Макс у червоній футболці. Ну, йому дрес-код порушувати можна, якщо одразу на тренування після уроків. Хоча міг би й переодягнутися.

Він щось каже, і Мишка посміхається. Мене криє, падаю на свій стілець і відкидаюся на спинку.

— Зарічна, — виходить сипло, прокашлююся. Клас замовкає. Повторюю голосніше. — Зарічна, принеси кави. Мені й Мамаєву.

Простягаю їй картку. У мене пай-пас* у телефоні, але й пластик про всяк випадок тягаю із собою.

Через окуляри бачу, як Миша плескає віями. Отримую мстиве задоволення від її розгубленого личка. І від того, що вона відходить від Каменського.

Підходить до мене, з острахом бере карту.

— А хіба кафетерій уже відкритий? Він же після дев'ятої відкривається.