Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

просто було зручно залишатися разом. Мені було напрочуд складно піти від Рут, хоч я з самого початку розумів, власне, ми обоє це усвідомлювали, що зробили неправильний вибір.

— Отже, — наполегливо мовив Маршал, — повернімося до Джастіна та вашого контрперенесення…

— Очевидно, мені є над чим попрацювати й треба припинити вимагати від Джастіна, аби він виконував мою роботу.

Ернест кинув оком на пишно оздоблений годинник епохи Людовіка XIV, що прикрашав камінну полицю, аби нагадати собі, що той слугує виключно декором. Він подивився на власний годинник.

— Маємо ще п’ять хвилин. Я хотів би обговорити ще одне питання.

— Ви згадували про випадок у книжковій крамниці — зустріч із колишньою пацієнткою.

— Гм, зараз я хочу поговорити не про це. Мене хвилює ось що: чи мусив я зізнатися Джастінові, що відчуваю роздратування, коли він запитав мене про це? Знаєте, коли цей чоловік звинуватив мене в тому, що я намагаюся опустити його з небес на землю, він мав рацію — Джастін правильно все зрозумів. Моя думка така: те, що я не підтвердив його доречні припущення, було своєрідною антитерапією.

Маршал рішуче похитав головою.

— Ернесте, поміркуйте. Що ви мали б сказати?

— Як варіант, просто сказати Джастінові правду — приблизно те саме, що я розповів сьогодні вам.

Саме так учинив би Сеймур Троттер. Звісно, Ернест не висловив цю думку вголос.

— Наприклад? Про що саме йдеться?

— Про те, що я мимоволі дозволив собі думати, що він належить мені; я тільки заплутував Джастіна, не підтримуючи його прагнення стати незалежним від психотерапії; а ще про те, що я дозволив власним проблемам затьмарити моє бачення.

Маршал, який увесь цей час вивчав стелю, раптом поглянув на Ернеста, сподіваючись побачити на його обличчі усмішку. Однак її не було.

— Ернесте, ви серйозно?

— А чом би й ні?

— Невже ви не розумієте, що аж занадто цим переймаєтеся? Хіба хтось коли-небудь стверджував, що найважливіше у психотерапії — це говорити правду? Найважливіше — і це одна-єдина справді важлива річ — завжди бути на боці пацієнта. Якби психотерапевти відкинули всі чітко структуровані принципи й натомість вирішили діяти на власний розсуд, вдаватися до довільних імпровізацій, повсякчас говорити правду, то тільки уявіть, на який хаос перетворилася б уся психотерапія! Уявіть собі генерала з видовженим обличчям, який напередодні важливого бою виходить до своїх військ, заламуючи руки! Або ж уявіть, як кажете пацієнтці у межовому стані: «Що б ти не робила, на тебе чекає ще мінімум двадцять років психотерапії, мінімум п’ятнадцять шпиталізацій, десятки порізів та передозувань». Уявіть, як зізнаєтеся пацієнтові, що ви втомилися, знудилися, «здулися», зголодніли, вам набридло його слухати чи просто кортить піти на баскетбольний майданчик. Я граю в баскетбол тричі на тиждень і за годину-другу до тренування вже починаю мріяти про стрибки, кидання м’яча й кручені удари. Чи маю я розповідати про це пацієнтові? Звісно ж, ні, — відповів на своє запитання Маршал. — Я тримаю ці мрії при собі. А якщо вони стають мені на заваді, тоді я починаю аналізувати власне контрперенесення або ж роблю те, що зараз робите ви (мушу сказати, ви робите це успішно) — працюю з супервізором.

Маршал кинув оком на свій годинник.

— Вибачте, що так довго про це розводився. Часу майже не лишилося, і почасти це моя провина — усі ці балачки про комітет із медичної етики. Наступного тижня я розкажу детальніше про те, якими будуть ваші обов’язки в цьому комітеті. Але зараз, Ернесте, я хотів би присвятити ці дві хвилини вашій розповіді про зустріч із колишньою пацієнткою. Я знаю, що ви планувати зробити це сьогодні.

Ернест почав складати свої нотатки до портфеля.

— О, там не трапилося нічого надзвичайного, але ситуація була досить цікава — вона могла б стати темою для обговорення з групою студентів інституту. На початку вечора зі мною активно загравала дуже приваблива жінка, і якоїсь миті я теж почав із нею фліртувати. А тоді вона сказала, що колись була моєю пацієнткою і трохи відвідувала групову терапію. То було давно, під час першого року моєї практики. Вона зауважила, що лікування було успішним і тепер у її житті панує лад.

— І? — запитав Маршал.

— Відтак вона запропонувала зустрітися після мого виступу, випити по чашці кави у кав’ярні тієї-таки книжкової крамниці.

— А що зробили ви?

— Звісно, я відмовився. Сказав, що вже маю плани на вечір.

— Гм-м… Авжеж, я розумію, про що йдеться. Справді цікава ситуація. Деякі терапевти — і навіть деякі психоаналітики — таки сходили б із нею на каву. Дехто наголошував би на тому, що вона була вашою пацієнткою зовсім недовго, до того ж відвідувала групові сеанси, тож ви були надто категоричні. Але, — Маршал підвівся, це свідчило про те, що їхня зустріч добігла кінця, — я абсолютно з вами згоден, Ернесте. Ви правильно вчинили. Я зробив би те саме.

  Розділ 5

До зустрічі з наступним пацієнтом залишалося ще сорок п’ять хвилин, тож Ернест вирішив прогулятися вздовж Філлмор-стрит у напрямку Джапантауну. Після зустрічі зі своїм супервізором він почувався спантеличеним, а особливо його вразила пропозиція чи то пак наказ Маршала з приводу того, що Ернест має приєднатися до комітету з медичної етики їхнього штату.

По суті, Маршал наказував йому приєднатися до «поліції галузі». А якщо Ернест хоче стати психоаналітиком, не варто відмовляти своєму супервізору. Але чому той так на цьому наполягав? Він мав би знати, що ця роль аж ніяк не для Ернеста. І що більше він про це думав, то дужче починав хвилюватися. То не була невинна пропозиція. Поза сумнівом, Маршал надсилав йому якесь перекручене чи закодоване повідомлення. Може, то було щось на кшталт: «Побачте на власні очі, що трапляється з мозкоправами, які не ладні себе стримати».

«Заспокойся, не треба перебільшувати», — сказав він собі. Можливо, мотиви Маршала були абсолютно добросердними. І, може, робота в цьому комітеті пришвидшить його вступ до Інституту психоаналізу. Хай навіть так, але Ернест усе одно не був у захваті від цієї ідеї. Йому вже доводилося бути «копом», коли йшлося про справу Сеймура Троттера. І хоча тоді він поводився просто-таки бездоганно, Ернест пообіцяв собі, що більше ніколи не опиниться на місці судді.

Він кинув оком на годинник. До зустрічі з першим із чотирьох пацієнтів, запланованих на сьогодні, залишалося вісімнадцять хвилин. У крамничці на вулиці Дівізадеро Ернест купив два хрумкі яблука сорту «Фуджі» й ласував ними аж до самого офісу. Швидкі перекуси — яблука або ж морква — були черговою спробою позбутися зайвої ваги. Утім, зазвичай ці спроби були марними. Наприкінці дня Ернест відчував настільки лютий голод, що його вечеря могла успішно замінити кілька обідів.

Насправді істина була проста: Ернест був ненажерою. Він їв дуже багато, і йому не вдалося б скинути вагу, просто змінюючи розміри порцій протягом дня. За теорією Маршала (глибоко всередині Ернест вважав її психоаналітичним маренням), його ставлення до пацієнтів було надто «материнським», він дозволяв їм висмоктувати з себе всі сили, а тому починав пожадливо набивати собі шлунок, аби заповнити порожнечу. Під час сеансів супервізії