Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Промінь рухався вздовж печерного коридору, а за ним помаранчевою стрічкою поступово з’являлася рятівна дорога. Здавалося, що навіть повітря навколо хлопця наповнилося світлом.

Ця хвилина була, мов вічність.

Але вона минала. Промінь меча згасав. Хлопець сів просто на тому ж місці, де сталося диво. В очах було темно, паморочилась голова. Та крізь тишу у душі лунало:

- Я зміг! 

Артур не відчував тепер спустошення. Він відчував радість. Тому що вірив у себе, як ніколи раніше. Хлопець був вщент втомлений. Але не дивлячись на це, відчував неймовірне піднесення, немов кожна клітинка в тілі співала пісню перемоги. Перемоги сили його духу.

Потім хлопець просто відпочивав. Коли поволі встав на ноги, то ще відчував легку слабкість. Але коли глянув на пісок, то підстрибнув би від щастя, якби мав на це сили зараз. Рятівна дорога поступово ставала твердою. Вона була тепер прозорою, мов зі скла. Схоже, що за цей час поверхня вже вистигла.

Артур забрав смолоскип, ступив обережно на піщане скло і пішов. Крок за кроком він відчував під ногами дійсно міцну опору. Коридор цієї печери не був довгим, це він помітив ще у світлі променю меча. Тож пройшло зовсім небагато часу, коли Артур дійшов до місця, де був вхід в іншу печеру. Там був доволі широкий прохід, за яким з’явилися кам’яні нерівні сходи, що спускалися углиб.

Спустившись кількома сходинками, Артур зупинився і замислився:

- Весь цей час Дух Печер, немов підштовхує мене потрапляти в його пастки. Одна печера за одною нагадують якусь смугу перешкод. Спущуся тими сходами - точно потраплю до наступної пастки. А якщо я не діятиму за його планом?! Можливо, вдасться спробувати діяти за своїм і знайти інший шлях? 

Артур вирішив добре все оглянути, не заглиблюючись у наступну печеру. Раптом він зможе знайти якусь підказку? Підказку, що допоможе зрозуміти завчасно, яке випробування на нього чекає?

- Хто зна, чи щось знову зі стелі не падатиме на голову? - міркував він, оглядаючи склепіння і стіни.

Артур підійшов до однієї з бічних стін, намагаючись добре освітити її зверху донизу смолоскипом. Каміння у ній було чорним і випуклим. Під стелею хлопець помітив тріщини. Можливо, то був також наслідок землетрусу. Потім хлопець підійшов до іншої стіни, направляючи туди світло.

Та раптом Артур звернув увагу, що як раз на рівні його погляду знаходилась чимала щілина. Хлопець підніс смолоскип ближче. І зараз же полум’я стало тремтливим і немов почало схилятися на один бік. Хлопець знайшов під ногами невеликий камінь, злегка вдарив по тому каменю, перед яким затанцювало полум’я. Камінь відразу трохи посунувся, а з наступним поштовхом впав долу. Артур заглянув усередину і побачив темну порожнечу, освітлену вогнем смолоскипа.

- Та там точно щось приховане, - міркував Артур, - потрібно краще роздивитись, - і почав відколювати камені навколо отвору.

Вони також легко піддавались. Хлопець складав їх біля ніг на землі. І на подив Артура поступово перед його очима відкрився прохід в інший коридор. Він був достатньо широкий, щоб хлопець міг, трохи зігнувшись, йти по ньому.

- Що ж там углибині? Куди веде той хід? - засумнівався Артур. - Але ж цей шлях точно Духом Печер для небажаних гостей не передбачався. Тож, може, він буде безпечніший за той, що починається кам’яними сходами, - вирішив хлопець.

Обережно, ставши ногами на купку складених камінців, Артур просунув спочатку руку з факелом в отвір, потім заліз сам усередину.

Він почав поволі просуватися вперед вздовж печерного тунелю. Освітлюючи смолоскипом все навколо, Артур помітив, що стіни тут вогкі й дуже слизькі. Де-не-де хлопець бачив круглі дірки невідомого походження. Отвори були доволі великі. Коли Артур підійшов до кількох дірок ближче, щоб роздивитися, то побачив, що вони були затягнуті товстою павутиною і блищали від бридкого слизу.

- Не подобається мені все це, подумав відразу Артур, - та вертатись назад я не буду, - вирішив він.

Стеля тунелю ставала то трохи вищою, то нижчою. Час від часу хлопець зустрічав розгалуження ходів, які вели кудись догори. Тих ходів таки було чимало. Але він не сходив із ширшої стежки, якою йшов від початку.

Неприємним було те, що у темряві коридору теж було багато павутини. Вона звисала зі стелі просто перед ним, затягуючи прохід. Артуру доводилось розривати її мечем, звільняючи собі дорогу.

Та зненацька хлопець таки потрапив у сітку-павутину, яка впала просто йому на голову й обличчя.

- От бридота! - вигукнув Артур, намагаючись позбавитись її якнайшвидше.

Доторкнувшись до павутини, хлопець відчув, що вона доволі міцна і липка.

Відволікшись, Артур втратив пильність. Намагаючись визволити себе від павутини, він зробив всього лише кілька кроків уперед, не дивлячись на стежку...

А у наступну секунду він відчув, що стежки під ногами вже немає. Серце на мить завмерло і стиснулося.

Падаючи, хлопець усвідомив, що провалюється в отвір, обплетений густою павутиною. Артур полетів у глибоченну яму. Він кілька разів поспіль на льоту вдарився об кам’яну стіну. Від болю хлопець аж зуби зціпив. А потім гепнувся потилицею так, що аж в очах потемніло.

Перед тим, як втратити свідомість, Артур зрозумів, що випустив меч. Луною, мов уві сні, почувся десь далекий дзенькіт від падіння. Потім все заслав морок.