Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

партизанські загони пройшло не більш ніж 180 000 — 200 000 осіб. Цей показник не надто високий, якщо взяти до уваги значну кількість чоловіків призовного віку, які з різних причин були залишені чи перебували на окупованій території в період відступу Червоної армії. Прикметним є й незначне представництво етнічних українців у радянському партизанському русі. Попри те, що українці становили 75 % населення, лише близько половини учасників радянського партизанського руху були місцевими жителями. Така пасивна позиція українського населення стає ще очевиднішою на тлі яскравого винятку — Західної України, де існував масовий національно-визвольний рух. Знекровлене й деморалізоване двома десятиліттями радянського терору українське населення здебільшого не мало ні можливості, ні стимулів для активної участі в подіях Другої світової війни, тим більше, що її геостратегічні реалії пропонували Україні дуже небагатий політичний вибір.

Повернення на арену історії: Український визвольний рух у роки Другої Світової Війни

(Іван Патриляк, Володимир В’ятрович)

Національно-визвольний рух напередодні та на початку Другої світової війни: стратегія й тактика

(І. Патриляк)

Після поразки в боротьбі за державну незалежність у 1917— 1921 рр. український визвольний рух у міжвоєнній Європі був представлений кількома ідеологічно протиборчими течіями: середовищем екзильного уряду УНР, гетьманськими колами та націоналістичними угрупованнями. Однак якщо демократам-уенерівцям і монархістам-гетьманцям не вдалося чинити серйозний вплив на позаеміграційні кола українського суспільства, націоналісти, які репрезентували принципово нову для України ідеологію, доволі швидко змогли заволодіти серцями західноукраїнської молоді, яка під польською окупацією почувалася упослідженою й другосортною, тому була готова до негайних та рішучих дій проти Польщі. Під впливом поразок і краху авторитету соціалістично-демократичних лідерів Української революції молоде покоління українців на захід від радянського кордону шукало в націоналізмі ідеологію, яка мала показати новий, прямий шлях до здобуття втраченої державності. Саме молоде покоління українських націоналістів, об’єднаних у лавах Організації українських націоналістів (ОУН), було основним рушієм українського визвольного руху в роки Другої світової війни.

Напередодні початку війни лідером ОУН став колишній полковник Січових стрільців А. Мельник, який замінив на цій посаді вбитого радянською розвідкою Є. Коновальця.

1 вересня 1939 р. Німеччина розпочала війну проти Польщі. Члени ОУН, які нічого не знали про таємні домовленості між Москвою й Берліном від 23 серпня 1939 р. щодо західноукраїнських земель, розцінювали це як шанс на здобуття власної державності. Протягом 10—23 вересня 1939 р. українські повстання відбулися в 183 районах Західної України, у них узяли активну збройну участь 7772 члени ОУН, яким вдалося захопити 1 танк, 8 літаків, 23 важкі й 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів. Повстанці полонили 3610 польських військовослужбовців, убили 796 й поранили 37 польських жовнірів. Однак це повстання не дало змоги навіть ненадовго проголосити самостійність. Уже 17 вересня 1939 р. розпочалася радянська окупація Західної України, і надіям націоналістів на відновлення української державності не судилося справдитися.

Крах польської держави, однак, дозволив звільнитися з ув’язнення колишнім крайовим лідерам ОУН на чолі із С. Бандерою, які до кінця жовтня 1939 р. перейшли через німецько-радянську демаркаційну лінію й обрали місцем свого перебування близьке до нового кордону польське місто Краків. Упродовж 1939—1940 рр. між звільненими з тюрем членами ОУН із Західної України та еміграційними колами організації розгорівся конфлікт, офіційним приводом до якого були суперечки навколо тактики боротьби в наявних історичних умовах, але насправді фактичний розкол ОУН відбувся у двох площинах: молодь — старше покоління, крайовики — емігранти. Віковий і територіальний конфлікт у рядах ОУН, який підігрівала радянська та німецька агентура, призвів до утворення в 1940 р. двох ОУН, названих популярно ОУН-мельниківцями (ОУН(м)) і ОУН-бандерівцями (ОУН(б)). За С. Бандерою та створеним ним Революційним проводом ОУН пішла абсолютна більшість оунівських структур на території Західної України, що дозволило бандерівцям бути активнішими від своїх суперників і відігравати провідну роль у подіях, які розгорнулися в Україні протягом найближчих десятиліть. З 1940 р. ОУН(б) включається в активну збройну боротьбу проти СРСР, яка завершиться тільки в далекому 1960 р.

Вересень 1939 р. кардинально змінив геополітичну конфігурацію Центрально-Східної Європи. Перед націоналістами постали цілком нові стратегічні й тактичні завдання. Відкрився практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби.

Незважаючи на доволі несподівану окупацію Західної України Червоною армією, для ОУН зустріч із реаліями радянського життя не стала смертельною, хоча подібного «рандеву» не пережила жодна інша західноукраїнська партія чи організація.

24 березня 1940 р. у Львові, на конспіративній квартирі, відбулася нарада найавторитетніших членів ОУН(б) в Україні. На зібранні було відновлено Крайову екзекутиву (КЕ) в складі восьми осіб. Її лідерами стали О. Грицак (Галайда) — керівник, С. Новицький (Вій) — заступник керівника та військовий референт, С. Ніклевич (Вірчин) — організаційний референт. Також до складу екзекутиви увійшли В. Гринів, Д. Мирон, Я. Горбовий, О. Максимів, М. Мацьків.

Занепокоєні помітною активізацією ОУН(б), радянські спецслужби провели масові арешти всіх запідозрених у причетності до підпілля. До тюрем потрапило 658 оунівців, з них шестеро членів КЕ, члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу.

Щоб залякати підпілля, а разом із ним усе українське населення регіону, слідчі НКВС відібрали серед арештованих 11 керівників організації для спеціального публічного суду. Націоналістів судили 29 жовтня 1940 р. у Львові. 10 осіб засудили до страти. Вирок виконали 20 лютого 1941 р.

Однак, незважаючи на дошкульність, удари, завдані ОУН(б), не стали смертельними для націоналістичного підпілля. На початку травня 1940 р. у Західній Україні було відновлено КЕ та всі обласні проводи. Кінець серпня та початок вересня 1940 р. стали черговим періодом важких випробовувань для націоналістичного підпілля. Наприкінці серпня до рук НКВС потрапив зв’язковий від краківського Революційного проводу Т. Мельник, у якого знайшли доволі детальні військові інструкції для Крайової екзекутиви. Вивчивши захоплені документи, слідчі з радянських органів держбезпеки дійшли висновку про те, що ОУН(б) готує загальне повстання на осінь 1940 р. їхні припущення підтвердилися після затримання «інспектора» від бандерівського Проводу, який об’їжджав регіон із перевіркою бойової готовності низових оунівських структур. Затриманий Максим під час допитів зламався й розшифрував знайдені в нього записи, у яких були вказані місця розташування таємних складів зі зброєю й амуніцією.

Наявність точних оперативних даних дозволила сталінським карателям провести чергову масову атаку на підпілля ОУН. Оперативні співробітники НКВС розкрили 96 націоналістичних груп і низових організацій, під час ліквідації яких було арештовано 1108 підпільників. У ході облав НКВС захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 000