Стівен Кінг - Інститут

неоголошеній війні. Те саме стосується Каліші й решти. Чи це тобі до вподоби? Звісно, ні. Призовникам це ніколи не до вподоби, тож призовників інколи доводиться вчити, що непослух матиме свої наслідки. Гадаю, тобі вже дали один урок із цього приводу. Якщо ти такий розумний, як це написано у тебе в досьє, то другий, може, і не знадобиться. Але якщо знадобиться, ти його отримаєш. Ти тут не в себе вдома. І не в себе в школі. Тут тобі не стануть задавати більше домашньої роботи, чи викликати в кабінет до директора, чи лишати після занять. Тут тебе каратимуть. Ясно?

— Так.

Хорошим хлопчикам і дівчаткам — жетони, поганим — удари. Чи щось гірше. Моторошне, але просте правило.

— Тобі зроблять низку ін’єкцій. З тобою проведуть низку тестів. Слідкуватимуть за твоїм фізичним і психічним станом. Зрештою потрапиш до, як ми її тут називаємо, Задньої половини, і там тобі даватимуть певні завдання. Твоє перебування в Задній половині може тривати, наприклад, пів року, хоч у середньому воно становить усього шість тижнів. Потім тобі зітруть спогади про це місце, і ти повернешся додому, до батьків.

— Вони живі? Мої батьки живі?

Місіс Сіґсбі засміялась, і сміх прозвучав несподівано весело.

— Звісно, що живі. Ми не вбивці, Люку.

— Тоді я хочу з ними поговорити. Дозвольте з ними поговорити, і я зроблю все, що ви скажете.

Слова зірвалися з язика, перш ніж Люк усвідомив поспішність такої обіцянки.

— Ні, Люку. Ми так і не досягли порозуміння. — Вона відкинулася назад. Руки знову випросталися по столу. — Це не перемовини. Ти робитимеш усе, що ми скажемо, так чи інакше. Повір мені на слові й позбав себе зайвого болю. Під час перебування в Інституті ти не матимеш жодного зв’язку із зовнішнім світом, включаючи твоїх батьків. Ти виконуватимеш усі накази. Ти підкорятимешся всім правилам. Проте скоро ти побачиш, що, за деякими винятками, ці накази зовсім не важкі, а правила — не складні. Час минатиме швидко, і коли ти від нас підеш, то прокинешся у себе в кімнаті, наче цього всього ніколи не було. Найсумніше те — принаймні я так вважаю, — що ти навіть не здогадуватимешся, що мав велику честь послужити своїй країні.

— Не розумію, як це можливо, — сказав Люк.

Він звертався радше не до жінки, а до себе. Так траплялося щоразу, коли якесь питання (задача з фізики, картина Мане, короткочасні й довгострокові боргові зобов’я­зання) поглинало всю його увагу.

— Мене стільки людей знає. Зі школи… люди, з якими працюють мої батьки… друзі… ви ж не зможете їм спогади стерти.

Місіс Сіґсбі не засміялася, проте всміхнулася.

— Ти б дуже здивувався, якби дізнався, що можемо. Розмову закінчено.

Вона підвелась, обійшла стіл і простягнула руку.

— Рада була з тобою познайомитися.

Люк також підвівся, але руки не простягнув.

— Потисни мені руку, Люку.

Щось у глибині Люка хотіло підкоритися, старі звички важко побороти, проте він так і не поворухнув рукою.

— Потисни, бо пошкодуєш. Я не повторюватиму.

Люк побачив, що свою обіцянку вона неодмінно виконає, і потис їй руку. Вона не відпустила одразу. Хоч і не давила, було ясно, що рука в неї сильна. Сіґсбі дивилася просто йому в очі.

— Може, ще побачимось, але сподіваюся, що це був твій, як то кажуть, перший і останній візит до мого кабінету. Якщо тебе знову сюди викличуть, то розмова буде вже не такою приємною. Зрозумів?

— Так.

— Добре. Я знаю, в тебе зараз важкий період, але роби так, як тобі кажуть, і вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Повір мені. А тепер іди.

Люк пішов, знову почуваючись хлопчиськом уві сні або ж Алісою в кролячій норі. Хадад гомонів із чи то секретаркою, чи то асистенткою місіс Сіґсбі, хто там вона така, і чекав на Люка.

— Я проведу тебе назад у кімнату. Тримайся біля мене, так? І не думай бігти до дерев.

Вони вийшли надвір і рушили до житлового комплексу, аж раптом Люк зупинився — його накрила хвиля запаморочення.

— Чекайте, — сказав він. — Заждіть.

Він нахилився, обхопив коліна руками. На мить перед очима замайорів рій кольорових вогників.

— Зараз знепритомнієш? — спитав Хадад. — Як гадаєш?

— Ні, — відповів Люк, — але дайте мені пару секунд.

— Звісно. Тобі ж робили укол, так?

— Так.

Хадад кивнув.

— На деяких дітей так і діє. Запізнена реакція.

Люк вирішив, що зараз його питатимуть щодо цяток чи кіл, але Хадад просто чекав, насвистуючи крізь зуби і відганяючи від себе хмарини мокреців.

Люк пригадав холодні сірі очі місіс Сіґсбі, її безапеляційну відмову розповідати, як таке місце може існувати без певної форми — як це правильно сказати? — мовчазної згоди уряду? Таке враження, що місіс Сіґсбі хотіла, щоб Люк сам здогадався.

«Роби так, як тобі кажуть, і вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Повір мені».

Люку було всього дванадцять, і він розумів, що його життєвий досвід досить обмежений, але в одному він був певен: коли хтось каже «повір мені», то зазвичай бреше в очі.

— Тобі вже краще? Можеш іти, синку?

— Так. — Люк випростався. — Тільки я вам не син.

Хадад вишкірився, зблиснувши золотим зубом.

— Поки — син. Ти син Інституту, Люку. Тому розслабся і починай звикати.

12

Щойно вони зайшли в житловий блок, Хадад викликав ліфт, сказав: «Бувай, крокодиле!» — і ступив у кабіну. Люк попрямував до себе в кімнату, та побачив Нікі Вілгольма, який сидів на підлозі перед автоматом із льодом і їв шоколадні цукерки з арахісовим маслом. У Нікі над головою висів плакат із двома мультяшними бурундуками, що в них з усміхнених ротів виривалися хмаринки зі словами. У лівій було написано: «Живи життям, яке любиш!», а в правій: «Люби життя, яким живеш!» Люк спантеличено витріщився на плакат.

— Як схарактеризувати подібний постер, що висить у подібному місці, розумнику? — спитав Нікі. — Іронія, сарказм чи лайно собаче?

— Усе разом, — відповів Люк і присів поруч із Нікі.

Той простягнув йому упаковку «Різ».

— Хочеш другу?

Люк хотів. Він подякував, вийняв цукерку з гофрованої обгортки і з’їв її за три швидкі укуси. Нікі здивовано за ним спостерігав.

— Тобі зробили перший укол, так? Від них дико хочеться солодкого. На вечерю ти, певно, багато не з’їси, але десерт вмелеш. Неодмінно. Кіл ще не бачив?

— Ні.

Тут Люк згадав, як похилився і схопився за коліна, чекаючи, поки минеться запаморочення.

— Хоча може. Що воно таке?

— Лаборанти називають їх «вогниками Штазі». Це частина підготовки. Мені робили мало уколів, і тестів майже не проводили, бо я ТК-поз. Так само як Джордж, а Каліша — ТП-поз. Якщо ти середняк, то тобі більше всього дістається. Ну, середняками нас усіх назвати важко, інакше нас би тут не було, але ти розумієш, про що я.

— Вони хочуть посилити наші здібності?

Нікі стенув плечима.

— До чого нас готують?

— До того, що відбувається в Задній половині. Як пройшла зустріч зі стервоматкою? Штовхнула тобі промову про служіння країні?

— Вона сказала, що мене мобілізували.