Стівен Кінг - Інститут

жінка по-дружньому скуйовдила йому волосся. Лиш маленький, побіжний жест доброти, але він (разом із кількома жетонами) трохи притлумив страждання від ляпаса Тоні. Що там казала Каліша, що в жінки боргів на сорок тисяч доларів? Мабуть, удвічі більше.

Почасти через дружній жест Морін, почасти щоб просто якось згаяти час, Люк заґуґлив «я в боргах допомога». Комп’ютер миттєво надав йому доступ до найрізноманітнішої інформації на цю тему, включно з низкою компаній, які запевняли, що позбутися цих прикрих боргів — справа щонайпростіша, і загнаним боржникам тільки й треба, що зробити єдиний телефонний дзвінок. Щодо цього Люк мав сумніви, але знав, що деякі люди сумніватися не будуть. Саме так вони й потрапляють у скруту.

Але, якщо вірити Каліші, Морін Альворсон не належала до їхнього числа. Ша казала, що це чоловік Морін вліз у величезні борги, а тоді накивав п’ятами. Може, правда, може, ні, але в будь-якому разі є багато способів цю проб­лему розв’язати. Так завжди було, просто треба ці способи знайти — у цьому й полягає процес пошуку і дослідження. Зрештою зиск із цього комп’ютера таки буде.

Люк обрав ресурс, що видавався найбільш надійним, і невдовзі вже з головою поринув у питання боргів і відплат. Ним опанувала стара спрага до знань. Бажання дізнатися щось нове. Виокремити й зрозуміти ключові питання. Як і зазвичай, один факт виводив до ще трьох (а то й шістьох чи дванадцятьох), і зрештою почала вимальовуватися цілісна картина. Щось на кшталт ландшафтної карти. Найцікавіша інформація (наріжний камінь, до якого прилягають усі інші) виявилася простою, але приголомшливою (принаймні з точки зору Люка). Борг — це товар. Його можна продавати і купувати, і в певний момент він навіть опинився в основі економіки не лише Сполучених Штатів, а й цілого світу. І при цьому його насправді не існує. Це не якась матеріальна річ, як-от газ, золото чи діаманти, це лиш ідея. Обіцянка відплати.

Пролунав сигнал месенджера, і Люк затрусив головою, наче виринув із надміру реалістичного сну. За годинником комп’ютера була майже п’ята вечора. Люк клікнув на іконці з хмаркою, що майоріла внизу екрана, і прочитав:

Місіс Сіґсбі: Привіт, Люку, я керую цим закладом, і мені б хотілося з тобою зустрітися.

Люк поміркував, а тоді надрукував:

Люк: А в мене є вибір?

Відповідь не забарилась:

Місіс Сіґсбі: Ні. 

— Засунь цей смайлик собі в…

У двері постукали. Люк пішов відчиняти, очікуючи побачити Ґледіс, але цього разу прийшов Хадад — один із тих двох чоловіків у ліфті.

— Не хочеш прогулятися, здорованю?

Люк зітхнув.

— Секунду. Я тільки кросівки взую.

— Нема питань.

Хадад провів його повз ліфт до дверей і відімкнув їх електронною карткою. Відмахуючись від комашні, вони подолали невелику відстань до адміністративної будівлі.

11

Місіс Сіґсбі нагадала Люкові старшу сестру його батька. Як і тітка Рода, ця жінка була худюща, з легким натяком на стегна і груди. Тільки в тітки Роди навколо рота були зморшки від усмішок, а в очах — завжди тепло. Вона любила обійматися. Люк подумав, що годі сподіватися на обійми від жінки, яка стояла зараз біля свого письмового столу, в костюмі сливового кольору і з такими ж підборами. Посмішки, мабуть, з’являться, та вони будуть еквівалентом тридоларової купюри. У погляді місіс Сіґсбі читалося ретельне оцінювання — і нічого більше. Нічого взагалі.

— Дякую, Хададе. Далі я сама.

Санітар (Люк вирішив, що саме ним працює Хадад) ввічливо кивнув і вийшов із кабінету.

— Почнемо з очевидного, — сказала вона. — Ми сам на сам. Невдовзі після прибуття новачків я проводжу з кожним сам на сам приблизно десять хвилин. Дехто, розгублений і розлючений, намагається на мене напасти. Я зла на них за це не тримаю. Чого б, заради всього святого? Нашим найстаршим пожильцям максимум шістнадцять, а середній вік становить одинадцять з половиною років. Діти, інакше кажучи, а в дітей у більшості випадків слабкий контроль імпульсивності. Цю агресивну поведінку я сприймаю як можливість для навчання… і я їх навчаю. Тебе, Люку, теж треба буде вчити?

— Контролю імпульсивності — ні, — відповів Люк.

Він замислився, чи був Нікі серед тих, хто спробував підняти руку на цю охайну маленьку жіночку. Може, треба потім спитати.

— Добре. Прошу сідати.

Люк вмостився на стілець перед її робочим столом, похилився вперед і міцно стис руки між колінами. Місіс Сіґсбі сіла навпроти, з поглядом директорки, яка не стане терпіти жодних викрутасів. Яка дуже жорстко розбирається з викрутасами. Люк іще ніколи не зустрічав безжальних дорослих, але вирішив, що одна така зараз сидить перед ним. Жаска думка, і першим порухом було відкинути її як дурницю. Люк заглушив це поривання. Краще повірити в те, що він просто жив у тепличних умовах. Краще — безпечніше — вважати цю жінку тою, за кого він її брав, якщо і доки не з’ясується протилежне. Ситуація кепська, хоч із цього приводу сумнівів нема. І найгірша помилка, якої він зараз може припуститися, — це дурити себе самого.

— Ти вже заприятелював із дітьми, Люку. Це добре, хороший початок. Під час твого перебування в Передній половині ти познайомишся і з іншими дітьми. Двоє, хлопчик на ім’я Ейвері Діксон і дівчинка на ім’я Гелен Сіммз, щойно до нас прибули. Наразі вони сплять, але вже незабаром ви зустрінетесь, може, з Гелен — іще до відбою о десятій вечора. Ейвері, певно, проспить цілу ніч. Він молодший, тому, коли прокинеться, перебуватиме в нестабільному емоційному стані. Сподіваюся, ти візьмеш його під крило, бо певна, що так само вчинять Каліша, Айріс і Джордж. Може, навіть Нік, хоч ніхто не може передбачити його реакцію. Включно з самим Ніком, гадаю. Допоможеш Ейвері акліматизуватися в новій ситуації — заробиш жетони. Як тобі вже відомо, вони є основним способом розрахунку тут, в Інституті. Тобі вирішувати, але ми за тобою наглядаємо.

«Це я знаю, — подумав Люк. — І слухаєте. Окрім як у тих кількох місцях, де вам не чутно. Якщо припустити, що Морін права».

— Друзі вже поділилися з тобою певною інформацією, і деякі відомості правдиві, а деякі надзвичайно далекі від правди. Зараз я тобі скажу цілковиту правду, тож слухай уважно. — Вона нахилилася вперед, виклала руки перед собою на стіл і зазирнула просто в очі Люку. — Готовий мене слухати, Люку? Бо я, як то кажуть, двічі не пережовую.

— Так.

— «Так» що? — гримнула вона, хоч обличчя лишалося абсолютно спокійним.

— Готовий слухати. Обернувся в увагу.

— Чудово. Деякий час ти поживеш у Передній половині. Може, десять днів, може, два тижні, може, цілий місяць, хоча дуже рідко наші призовники лишаються там аж на стільки.

— Призовники? Хочете сказати, мене мобілізували?

Вона коротко кивнула.

— Саме так. Іде війна, Люку, і тебе призвали послужити своїй країні.

— Чому? Тому що я вряди-годи можу, не торкаючись, посунути склянку чи книжку? Це дур…

— Стули рота!

Шокований майже так само, як після того розгонистого ляпаса Тоні, Люк стулив.

— Коли я говорю, ти слухаєш. І не перебиваєш. Ясно?

Не довіряючи власному голосу, Люк тільки кивнув.

— Тривають перегони, тільки не військових, а ментальних здібностей, і якщо ми програємо, наслідки будуть не просто жахливі, а катастрофічні. Хоча тобі всього двана­дцять, ти став солдатом у цій