Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

до візитів до призовної комісії в Ньюарку (Говард) і на Вайтхол-стріт у Манхеттені (Ной і Фергюсон), і Говард, і Ной консультувалися з лікарями з приводу уявних недугів, котрі, на їхнє сподівання, принесуть їм категорію 4-F (цілковито непридатний до військової служби), або 1-W (придатний до військової служби, проте лише в разі крайньої необхідності) і позбавлять від необхідності переїзду до Канади. Говард страждав на алергії на пилюку, траву, амброзію, золотарник та інший пилок, що переносився повітрям навесні й улітку (сінна лихоманка), проте його співчутливий лікар, теж противник війни, написав листа, де зазначалося, що, крім цього, Говард хворіє на астму, хронічне захворювання, яке могло звільнити його від військової служби за медичними приписами, а могло й не звільнити. Ной також озброївся листом – заявою від антивоєнно налаштованого психоаналітика, котрого останні півроку відвідував двічі на тиждень, і в листі було засвідчено, що в пацієнта – невротична боязнь відкритих просторів (агорафобія), у стані надзвичайної напруженості він переростає у повномасштабну параною, та в сукупності з його латентними гомосексуальними нахилами унеможливлює повноцінне функціонування в цілковито чоловічому оточенні. Ной видобув цього листа, показав його Фергюсонові, а сам похитав головою й розреготався. Ти поглянь на мене, Арчі, мовив він. Я – загроза суспільству. Закінчений психопат.

Гадаєш, лікар повірить усій цій маячні? – спитав Фергюсон.

Хтозна, відповів Ной. Відтак, трохи помовчавши, реготнув іще раз і сказав: Імовірно.

У власних найкращих інтересах, гадав Фергюсон, йому також варто відвідати лікаря і провернути щось на кшталт того, на що спромоглися Говард і Ной, проте, як читач уже зауважив, Фергюсон не завше діяв у своїх найкращих інтересах. Уранці в понеділок, двадцять п’ятого серпня, він з’явився у призовному центрі на Вайтхол-стріт без усякого листа, яке можна було показати армійському медичному персоналу, стосовно якихось реальних чи уявних скарг на фізичне чи розумове самопочуття. Щоправда, він і сам у дитинстві мордувався від сінної лихоманки, та, схоже, переріс її останніми роками, а єдине захворювання, що в нього справді було – це воно прирекло його на становище мула, здатного говорити, – не мало істотної ваги для даної справи.

У білих трусах він повештався по будівлі в супроводі юрби інших юнаків, що тинялися в білих трусах. Білі молодики, смагляві молодики, чорні молодики і жовті молодики – всі в однаковій ситуації. Він склав письмовий іспит, його тіло виміряли, зважили й прискіпливо оглянули, а потому він попрямував додому, міркуючи, що з ним буде далі.

3) Другого вересня у сімдесятдев’ятирічному віці помер Хо Ші Мін. Фергюсон, що виконував четверте замовлення для містера Мангіні з початку літа, почув цю новину по радіо, стоячи на драбині та фарбуючи стелю в кухні чотирикімнатної квартири на Західній Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Дядечко Хо помер, та від цього нічого не зміниться, а війна триватиме, поки Північ не здолає Південь, і американців не витурять звідти. Це вже цілком точно, сказав він собі, вмочуючи пензлик у банку, аби мазнути нею ще раз по стелі, а от багато іншого – невідомо. Чому, наприклад, лист, де зазначено дату його медкомісії, йому прислали аж місяць потому, як Говард і Ной отримали свої, або чому Говардові призовна комісія в Ньюарку вже присвоїла його нову категорію (1-W), та після порівняльного проміжку часу Ной від комісії в Манхеттені ще нічого не почув. Усе це так довільно – здавалося, система, що функціонувала двома не залежними одна від одної руками, і кожна не відала, що творить інша, доки обидві вони виконували свої окремі завдання, і от тепер, коли медкомісія у Фергюсона вже позаду, незрозуміло, скільки ще йому доведеться чекати.

Він готував себе до найгіршого і все літо та добру частину осені безперервно думав про тюрму, про те, як його зачинять проти його волі, і йому доведеться скоритися забаганкам – правилам і командам – тюремників, про те, що йому загрожуватиме зґвалтування ким-небудь із – а то й не лише одним – побратимів-ув’язнених, про те, як ділитиме камеру з буйним зеком, що має при собі заточку і відбуває семирічний строк за збройне пограбування чи сто років за вбивство. Відтак його розум відпливав від теперішнього, і Фергюсон починав думати про «Графа Монте-Крісто», книгу, прочитану ним у дванадцятирічному віці, – несправедливо звинуваченого Едмона Дантеса тримають ув’язненим чотирнадцять років у замку Іф, – або про «Сліпучу темряву», роман, котрий він прочитав у восьмому класі, де два в’язні в сусідніх камерах перестукуються один із одним через стіну кодованими повідомленнями, або ж про надмірне число фільмів про в’язниці, переглянуті ним за багато років, серед них – «Велика ілюзія», «Один утік», «Я втік з каторги», Дрейфус на острові Диявола в «Житті Еміля Золя», «Бунт у блоці 11», «Великий дім», «20 000 років у Синг-Сингу» та «Людина в залізній масці», ще одна історія Дюма, в котрій злий брат-близнюк на смерть задушується власною бородою.

У подвійному інкубаторі невизначеності та дедалі сильнішої паніки у Фергюсона зароджувалися марнотні, хаотичні думки.

Літо для нього завше було періодом напруженої праці, але того літа Фергюсон виконав мало – всього лише прочитав чотири перших відмовних листа на «Столицю руїн». Протягом місяця по смерті Хо Ші Міна їх число зросло до сімох.

4) Усе літо й осінь того року, доки Фергюсон годинами працював на містера Мангіні й розмірковував над своїм неясним майбутнім, по всьому місті Нью-Йорк такий собі чолов’яга закладав бомби. Сем Мелвіль, тобто Семюель Мелвіль, народився Самуелем Гросманом у 1934 році, проте власне прізвище змінив на честь того, хто написав «Мобі-Дік», – або ж на честь французького кінорежисера Жана-П’єра Мелвіля, котрий і сам народився Жаном-П’єром Грумбахом, – або ж ні на чию честь і взагалі без усякої причини, крім, можливо, бажання розмежуватися зі своїм батьком і батьківським прізвищем. Незалежний марксист, що був пов’язаний з «метеорологами» й «Чорними пантерами», та, по суті, діяв самостійно (іноді з одним-двома спільниками, хоча частіше – сам), Мелвіль заклав свою першу бомбу двадцять сьомого липня: вона пошкодила в Нью-Йоркському порту конструкцію пірсу «Грейс», котрий належав компанії «Юнайтед Фрут», віковому експлуататорові пригноблених селян в Центральній та Південній Америці. Дванадцятого серпня він учинив напад на будівлю «Марін Мідленд Банку»; дев’ятнадцятого вересня – на контору Міністерства торгівлі й головного інспектора Збройних сил у Федеральній будівлі на нижньому Бродвеї. Наступні його цілі включали в себе контору «Стандард Ойл» у будівлі «Ар-Сі-Ей», штаб-квартиру банку «Чейз Манхеттен», та одинадцятого листопада – будівлю «Дженерал Моторз» на П’ятій авеню, але наступного дня, коли Мелвіль вирушив висадити в повітря будівлю Кримінального суду на Сентр-стріт, де відбувався процес 21 «пантери»,