Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

дозволяйте їй померти, і ні в якому разі не вбивайте її. Іншої може і не бути.

Шум, попередив про те, що вони біля самого берега. Ченці збиралися вже розійтися.

– Ви відчуваєте біль, коли вас зраджують? – Несподівано запитала Іраель.

– А, як мене можуть зрадити? – Здивовано запитав Ханой.

– Вас не можна зрадити?

– А, як? – Запитав він. – В мене немає очікувань. Якщо ви, наприклад, захочете мене зрадити, то я буду непроти, тому, що я і не чекаю, що ви будете мені вірні.

Сказавши це, настала тиша. Він зробив кілька кроків у бік дівчини і потім додав:

– Кожна людина, яку ти зустрічаєш, б'ється в битві, про яку ти не знаєш ні-чо-го. Не чекайте від людей нічого і не будете розчаровані.

– Клятви були порушені, обіцянки були не стримані. – Сказала Іраель, але так тихо, що Цар вже не почув.

– Немає нічого неможливого, коли Ханой з тобою. – Втішав її Авраал – Ми ніколи не самотні. Про нас завжди хтось пам'ятає, а ми пам'ятаємо про них. Навіть найсамотніша людина на планеті улюблена кимось.

Земля була в лічених метрах. Готували якорі та канати, і воїни збиралися до висадки. Несподівано для всіх світла стало менше, неначе велетенська тінь накрила їх. З боку моря насувалася величезна хвиля, немов цунамі. Висоту її складно було оцінити, бо рухалася вона дуже швидко. Велика маса води обрушилася на судна, руйнуючи їх. Кілька кораблів одразу пішли на дно, і залишки команди намагалися виплисти з-під уламків. Багато суден було сильно пошкоджено. Їх щогли впали, вітрила порвалися, а дерев'яна обшивка репнула.

Вони повільно тонули. Загальна паніка почалася в армії.

– Всім на човни. Висаджуємося на берег. – Негайно віддав наказ Ханой.

– Що робити з кораблями? – Запитували його матроси.

– Рятувати кораблі – сенсу немає. Вони своє відслужили.

– Але Цар! – Намагався посперечатися моряк.

– Ніяких "але"! – Крикнув Цар Світу Ханой. – Ця деревина не коштує ваших життів. Всі на берег!

Воїни встрибували в рятувальні човни і веслували до суші. Перші висадилися на берег і допомагали наступним солдатам витягувати човни і речі з води. Як тільки вода заспокоїлася, паніка стихла. Ніхто не міг зрозуміти причину цієї хвилі. Судна йшли під воду.

Нове хвилювання води притягнуло увагу Ханоя, і він подивився вдалину моря. Піднялася нова хвиля і величезне морське чудовисько промайнуло під кількома кораблями, чим розвалило їх. Уламки розліталися в різні боки. Друга хвиля зуміла потопити частину шлюпок, і багато хто добирався до берега вплав, залишивши свою зброю і припаси на корм рибам. Корабель Ханоя був наступним.

"Хуві" завдало удару по кораблю, чим поламало його на кілька частин. Від удару пішла ще хвиля, що відкинула судно до берега. Тварюка бушувала. Своїми щупальцями вона топила кораблі, і бризки піднімалися вгору, обрушуючись дощем на людей на березі. Люди тікали в глиб міста, рятуючись від чудовиська. "Хуві" було занадто близько.

Армія збиралася. Ханой чекав всіх, а поряд з ним було Братство. Землетрус, який почався після ударів монстра, зруйнував найближчі будівлі. На поверхні землі почали утворюватися тріщини, будівлі повністю провалювалися під землю. Піднялися клуби пилу.

– Рухаємося в місто! – командував Ханой. – Треба зібратися з силами, щоб зупинити це чудисько. Рятуйте мешканців.

– Дивиться! – Закричали солдати.

Ханой обернувся. З розвалин миттєво вилазили рептилоїди. Тунель, який вони викопали, привів їх до берега Агарти. Ті, хто встигав першим піднятися на поверхню, відразу вступали в бій з людьми. Справжня війна почалася вже на землі Агарти.

Загони людей збиралися разом і чинили опір ящерам. Одніі допомагали пораненим, інші, жителям міста рятуватися. Ченці швидко зорієнтувалися і сконцентрували всі сили на тріщинах, з яких ліз ворог. Величезні рептилії не жаліли нікого. Вони з несамовитою люттю рвалися вгору.

Все закрутилося, світ перекинувся кілька разів і послідував другий удар. Нова хвиля накинулася на берег. Дома змивало, розвалені будівлі виносило водою в море. Люди бігли. Запанував хаос. Уламки будинків, що летіли, відкинули Ханоя назад. Цього разу спиною об землю. Звуки пропали, їх місце зайняв дзвінкий гул у голові. В очах потемніло. Останнє, що побачив Ханой, був величезний рептилоїд, той самий Сараф, що виривався з-під землі, піднімаючи її дибки.

– З – під землі. – Промайнула думка в голові Царя. – Вони все ж вийшли з – під землі. Тому їх і не помітили розвідники. Вони йшли під Підземним Морем, і вийшли назовні в останню мить.

Думки змішалися, потухли. Очі Ханоя закотилися.

Глава 79

"Якщо в грудях ченця, ще є повітря, то разом з останнім видихом він повинен забрати, як мінімум, ще одне життя ворога".

Заповідь Сімдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Місто перетворилося на поле бою. Кров проливалася на кожному розі. Братство, практично у повному складі, з'явилося попереду. Ченці буквально розкидали частину ящерів, і змогли оточити тунель, через який вони з'являлися. Величезна діра в землі, схожа на зміїну нору, продовжувала вивергати тварюк назовні. Братство продовжувало їх стримувати. Дев'ять кантрі ченців рубали своїми мечами без зупинки, стримуючи натиск ящерів. Вони самі накинулися на рептилоїдів з такою несамовитою люттю, яку складно уявити в людській істоті.

Звірина паща, що відкрилася, накинулася на Дітара. Чернець був нижчий зростом і міг атакувати лише його торс. Спритними рухами свого клинка, він надрізав сухожилля рептилії, і та не могла рухатися з колишньою швидкістю. Перший ящір впав на коліна і зі злісною усмішкою заволав. Його рев залякував багатьох, але супротивник не піддався. Ящір одразу був вбитий мечем Дітара прямо в серце.

– Відмінний удар. – Почув Дітар голос Агіаса.

– Великий – не означає спритний! – Сказав він у відповідь, і відразу почав атакувати наступного.

Не встигла пролитися на землю його чорна кров, як перед ченцями з’явилися наступні. Знову перед очима замигтіла гостра сталь, прагнуча крові ченця. Хвилини йшли за години. Межі дня і ночі стерлися, бої йшли без передиху. Люди втомилися, вони не готові були до такого випробування.

– Не відступати! – Кричали ченці солдатам. – Бігти вам нікуди, зараз смерть всюди. Треба тримати їх тут, їм не можна прорватися до міста!

Ящери не знали жалості. Вони розривали свою жертву навпіл, ламали кістки і крушили черепи. Ворог ліз з – під землі і намагався рухатися до найближчих вулиць. Ченці не могли покинути свій рубіж і тому далі солдати справлялися своїми силами. Крики і дзвін броні було чутно навкруги. Стогони вмираючих і сльози поранених. Прокляття і благання. Загибель панувала всюди. Ящерів ставало все більше.

Ханой розплющив очі, лежачи під завалами уламків. Навколо