Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Згадайте Перуджу, оповиту виноградом альтанку в Поштовому готелі й чоловіка у брунатній киреї, якого ваша мачуха розпитувала про аква-тофану. Уже тоді той пекельний задум зрів у її голові.

— Ох, пане графе, — вигукнула дівчина, обливаючись сльозами, — якщо так, то мені край!

— Ні, панно Валентино, ні. Я все передбачив, і ваш ворог переможений, тому що розгаданий. Ні, ви житимете, панно Валентино, житимете, щоб кохати і бути коханою, щоб стати щасливою і подарувати щастя, та задля цього ви маєте цілком довіритися мені.

— Загадуйте, пане графе, що мені робити?

— Зажити те, що я вам дам.

— Господь свідок, — вигукнула Валентина, — якби я була сама, то воліла б умерти.

— І не скажете нікому ні слова, навіть вашому батькові.

— Та ж мій батько не причетний до цього переступу, правда ж, пане графе?  — запитала Валентина, благально склавши долоні.

— Ні. Проте ваш батько, який знається на викриванні злочинів, повинен був узяти до уваги, що всі ці злочини у його домі неприродні. Ваш батько сам повинен був би охороняти вас, він мав сам би о цій порі бути на моєму місці, він сам повинен був би вихлюпнути цю рідину, сам повинен був би взятися до злочинця. Примара проти примари… — прошепотів він, закінчуючи ту думку.

— Я зроб­лю, що зможу, пане графе, — сказала Валентина, — щоб жити, адже є двоє людей, котрі люблять мене, що помруть, якщо я помру, — дідусь і Максимільян.

— Я буду їх охороняти, як ото й вас охороняв.

— Скажіть, що я повинна вчинити? — запитала Валентина. — Боже милосердний, що зі мною буде? — прошепотіла вона.

— Хоч що з вами сталося б, панно Валентино, не бійтеся. Якщо ви будете страждати, якщо втратите зір, слух, дотик, нічого не бійтеся; якщо ви отямитеся й не будете знати, де ви, не бійтеся, навіть якщо прокинетеся в могильному склепі, у домовині; зберіться з думками і скажіть собі: цієї миті мене охороняє друг, батько, людина, що бажає щастя мені й Максимільянові.

— Господе, невже так треба?

— Може, ви хочете виказати вашу мачуху?

— Ні, ні, ліпше померти!

— Ви не помрете, панно Валентино. Хоч що з вами станеться, обіцяйте мені не нарікати й сподіватися!

— Я думатиму про Максимільяна.

— Я люб­лю вас, як рідну доньку, панно Валентино, тільки я можу порятувати вас, і я вас порятую.

Валентина склала долоні, наче до молитви, бо відчувала, що тільки Бог може порятувати в цю страшну пору. Вона шепотіла невиразні слова, забувши про те, що плечі її вкриті лиш довгими косами і крізь тонке мереживо пеньюара видно, як калатає її серце.

Граф Монте-Кріс­то обережно торкнувся її руки, накинув на неї оксамитову ковдру і сказав із батьківською усмішкою:

— Дитино моя, вірте у мою відданість, як ви вірите у милість Божу і Максимільянове кохання.

Валентина сумирно і вдячно поглянула на нього, наче слухняна дитина.

Тоді граф Монте-Кріс­то дістав із кишені смарагдове пудельце, відчинив золоту кришечку і поклав їй на долоньку пігулку завбільшки з горошину.

Валентина взяла її й уважно поглянула на графа Монте-Кріс­то — на обличчі її безстрашного захисника сяяв відблиск божистої могуті й величі.

Погляд її запитував.

— Так, — сказав граф Монте-Кріс­то.

Валентина піднесла до вуст пігулку і проковтнула її.

— До побачення, дитино моя, — сказав він. — Тепер я спробую заснути, бо ви порятовані.

— Ідіть, — відказала Валентина, — обіцяю вам, що не боятимуся, хоч що там станеться зі мною.

Граф Монте-Кріс­то довго дивився на дівчину, яка потроху засинала під впливом дурману.

Потім він узяв склянку, вилляв три чверті у коминок, щоб можна було подумати, ніби Валентина пила з неї, знову поставив її на нічному столику, потім підійшов до книжкової шафи і зник, востаннє глянувши на Валентину.

Вона засинала безтурботно, мов янгол біля ніг творця.

V. Валентина

Нічник і далі горів на коминку, спалюючи останні краплі олії, що плавали ще на поверхні води. Алебастровий ковпачок уже забарвлений був червоним кружальцем, уже тріскучий пломінець спалахував останніми іскрами, тому що і в неживих предметів бувають передсмертні корчі, які можна порівняти з людською агонією, тьмяне, зловісне світло кидало опалові відблиски на біле запинало Валентининого ліжка.

Вуличний гамір ущух і запало моторошне безгоміння.

Аж ось двері з Едуарової кімнати прохилилися, й обличчя, що ми його вже бачили, відбилося у дзеркалі, що висіло навпроти, — то була пані де Вільфор, що прийшла поглянути на дію напою.

Вона зупинилася на порозі, прислухаючись до потріскування нічника, єдиного звуку в тій кімнаті, що здавалася безлюдною, а потім тихенько підійшла до нічного столика, щоб поглянути, чи порожня склянка.

У ній була ще чверть напою, як ми вже казали.

Пані де Вільфор взяла її, вилляла рештки у коминок і перемішала попіл, щоб рідина ліпше всоталася; потім старанно виполоскала склянку, витерла її своєю хусточкою і поставила на колишнє місце.

Вона довго не зважувалася підійти до ліжка й поглянути на Валентину.

Те похмуре світло, безгоміння, темні чари ночі, либонь, знайшли відгук у глибинах її душі: отруйниця боялася того, що вона вчинила.

Урешті вона зібралася на дусі, відхилила запинало, нахилилася над узголів’ям і поглянула на Валентину.

Дівчина не дихала; найлегша пушинка не гойднулася б на її розтулених, непорушних вустах, повіки її вкрилися бузковою тінню і трохи набрякли, і її довгі темні вії вже виділялися на тлі шкіри, що пожовкла, наче віск.

Пані де Вільфор довго дивилася на те промовисте у своїй непорушності обличчя, нарешті зважилася і, піднявши ковдру, притулила долоню до серця дівчини.

Воно не калатало.

Трепет, який вона відчула в пальцях, був ударами її власного пульсу; вона здригнулася і забрала руку.

Валентинина рука звісилася з ліжка; від плеча до зап’ястя вона здавалася виліпленою Жерменом Пілоном, та п’ясть була трохи спотворена конвульсією, і тонкі пальці, заклякнувши, завмерли на червоному дереві ліжка.

Лунки нігтів посиніли.

У пані де Вільфор не залишалося сумнівів: усьому був край; остання страшна справа, з-поміж тих, що вона задумала, нарешті здійснилася.

Отруйниці вже не було чого робити в тім покої; не випускаючи запони з рук, вона обережно позадкувала, певне, остерігаючись звуку своїх кроків по килиму; вона була зачарована виглядом смерті, в якому криється непереборна приваба, поки смерть ще не гниття, а тільки непорушність, поки вона ще таїна, а не тлінь.

Спливали хвилини, а пані де Вільфор не могла випустити запинала, яке вона тримала над головою Валентини, мов саван. Вона платила данину думам, а думи злочинця — це муки сумління.

Нічник затріщав гучніш.

Пані де Вільфор здригнулася і випустила запону.

Тієї ж миті нічник погас, і кімната поринула у непроглядний морок.

Затремтівши, злочинниця навпомацки дісталася до дверей і повернулася до свого покою з краплями холодного поту на чолі.

Ще дві години в кімнаті стояла темрява.

Потім потроху її залляло бліде світло, що цідилося крізь віконниці; воно стало яскравіше і повернуло предметам барви й контури.

Незабаром на сходах почулося покашлювання, і до