Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

побачила свій будинок, — у неї ослабли ноги. Вона довго стояла на протилежному боці тротуару. У спогадах цей особнячок уявлявся їй прекрасним, золотистого кольору, з плоскими білими колонками, з чистими вікнами, запнутими шторами… Там жили тіні Каті, Вадима Петровича, Даші… Хіба може без сліду зникнути те, що було? Хіба життя зникає, наче сон у голові, яка лежить на подушці, і, звабивши марним обманом, розтає після зітхання пробудження? Ні, ні, в минулих днях десь так і застигли в нежданій радості — Катя, що впустила на килим пляшечку з морфієм і без сил повисла на закам’янілих руках Вадима Петровича, і він, що шепотів їй слова любові, весь наче обгорілий від хвилювання. Це не було сном, це не зникло, це й зараз там — за чорними вікнами. І там же їх перша ніч, без сну, в мовчазних і глибоких, як страждання, поцілунках і в повторенні тих самих і все нових слів здивування від того, що це — єдине на землі чудо, яке з’єднало так тісно сплетеними смуглими дужими й білими тендітними руками, — найбільш ніжне і найбільш мужнє…

Особнячок стояв кособокий, убогий, весь облуплений, і ніяких на ньому не було білих півколонок. Катя їх видумала. Два крайніх вікна на першому поверсі закриті зсередини газетними аркушами, решта такі забризкані сухими кружальцями грязі, що ясно: там ніхто не живе… В мезоніні, де була Дашина спальня, вибиті всі шибки.

Катя перейшла вулицю й постукала в парадні двері, на яких коричнева фарба відколупувалась цілими стружками. Катя довго постукувала, поки не помітила, що замість дверної ручки — діра, забита пилом. Тоді вона згадала, що на чорний хід треба пройти з провулка. Хвіртка була відчинена, і від неї через невеличкий двір, зарослий травою, вела ледве помітна стежка. Значить, тут все-таки жили.

Катя постукала в кухонні двері. Трохи згодом двері відчинив маленький чоловік, блідий, як папір, блондин, в окулярах, з великою скуйовдженою головою:

— Я ж кричу вам, що двері не замкнені. Чого вам треба?

— Пробачте, я хотіла спитати: чи тут ще живе Марія Кіндратівна, бабуся?

— Так, тут, — відповів він голосом, яким міркують про математичні формули. — Але вона померла…

— Померла! Коли?

— Якось недавно, точно не пам’ятаю…

— Що ж я тепер робитиму? — розгублено промовила Катя. — Моя квартира зайнята?

— Зовсім не знаю — ваша чи не ваша це квартира, але вона зайнята.

Він хотів був уже зачинити двері, але, бачачи, що у гарної жінки очі повні сліз, загаявся.

— Як це неприємно… Я прямо з вокзалу… Куди ж тепер подітися? Два роки не була в Москві, повернулась додому і от…

— Додому повернулися? — перепитав він здивовано. — В Москву?..

— Так. Я весь час жила на півдні, потім на Україні…

— Ви що — ненормальна?

— Ні… А чому? Хіба повернутися додому так дивно?

На виснаженому, паперовому обличчі цього чоловіка тонкі губи піднялися з одного кутка, кривлячи запалу щоку:

— Ви хіба не знаєте, що в Москві вмирають з голоду?

— Я чула, що з їдою погано… Але мені мало треба… Потім — це ж тимчасово… Коли дуже трудно «— краще бути вдома.

— Ви, власне, хто ж така?

— Я — вчителька, Рощина Катерина… Та я вам зараз покажу…

Катя зубами почала розв’язувати вузол на полотняній торбі. Дістала посвідчення Наркомосу.

— Я працювала до самої евакуації в Києві в російській школі для молодшого віку. Нарком зажадав, щоб я нізащо не залишалась при білих… Я б сама не залишилась… І дав ще цього листа до наркома Луначарського… Але він запечатаний…

Чоловік прочитав посвідку, прочитав адресу на конверті, — всі рухи у нього були уповільнені.

— Власне, кімната старої ніким не зайнята. Якщо вам неодмінно хочеться жити саме тут, — займайте. Хоч тут усе гниль і мотлох… В Москві можна знайти який хочете порожній особняк…

Він одступив і пропустив Катю в напівтемну кухню, завалену поламаними меблями. Він вказав на ключ від кімнати бабусі, що висів на цвяху в закопченому коридорчику, і повільно пішов у свою кімнату (в колишній кабінет Миколи Івановича). Катя насилу відчинила двері в душну кімнату з двома вікнами, заліпленими знадвору брудними кружальцями. Це була її спальня, і на тому самому місці стояло її ліжко, і так само на стіні висіла різьблена маленька шафка-аптечка з побляклим Алконостом і Сіріном на дверцятках, — з неї вона взяла тоді морфій. Покійна Марія Кіндратівна позносила сюди найкращі речі з усієї квартири, — дивани, крісла, етажерочки були накидані купою, поламані й укриті павутинням і пилом.

Катю охопив розпач, — у величезній, розпеченій під липневим сонцем, безлюдній і голодній Москві, в цій заставленій непотрібними речами, непровітреній кімнаті треба було почати жити, почати третє коло свого життя. Вона сіла на голий матрац і мовчки заплакала. Вона дуже стомилась і була голодна. Майбутні труднощі і складності здалися нездоланними для її невеличких сил. їй згадалась мила, прехороша, скособочена хатина коло школи, палісадник, пагористе поле за тином… Віник коло порога, діжка з водою в сінях, зеленувате світло крізь листя в віконці падає на дитячі зошити… Безтурботні, веселі діти, любимий хлопчик — Іван Гавриков…

«Чому не можна було там залишитись назавжди?»

Катя злізла з ліжка, щоб принести трохи води, розмочити суху булочку, привезену з Києва. Але навіть склянки не знайшлося, щоб почати жити! Катя вже сердито витерла очі й пішла до блідого чоловіка.

Тихенько постукавши, вона сказала тоненьким голосом:

— Пробачте, будь ласка, я вам усе заважаю…

Він повільно підійшов, відчинив двері і, ніби насилу розуміючи, пильно глянув на Катю.

— Пробачте, будь ласка, чи немає у вас склянки, мені хочеться пити.

— Мене звуть Маслов, товариш