Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Яка-небудь зайва…

— Добре…

Він пішов у глиб кімнати, залишивши двері відчиненими, і Катя побачила багато книжок на прогнутих полицях з неструганих дощок, розгорнені книжки й рукописи на письмовому столі, мізерне залізне ліжко, на якому теж валялися книжки, сміття на підлозі й пожовклі газети на вікнах. Маслов так само повільно повернувся до Каті й подав їй брудну склянку.

— Можете її взяти зовсім…

В кухні Катя насилу пробралась до раковини, з верхом заваленої сміттям, але вода йшла. Вимивши склянку, Катя з насолодою напилася і вернулась у свою кімнату. їй захотілось — перш ніж з’їсти булочку — відчинити вікна і хоч трохи помитися, але виявилось, що віддерти замазані рами не легко. Катя довго поралася, колупала, била ніжкою від стільця по шпінгалетах, голосно зітхала. На стукіт з’явився Маслов і деякий час вражено дивився на Катю.

— Навіщо вам відчиняти вікна?

— Тут можна задихнутися.

— Ви думаєте, вуличне повітря буде чистіше? Пил і сморід. По всіх дворах гниє… Не раджу. — Катя вислухала це, стоячи на підвіконнику, стиснула губи і знову взялася стукати ніжкою од стільця. — Припустимо, ви відчините, а на ніч знову доведеться зачиняти… Навіщо зайві зусилля…

Шпінгалет нарешті подався, Катя зіскочила з підвіконника, відчинила вікно й висунулась, жадібно вдихаючи вуличне повітря.

— Так, так, — задумливо промовив Маслов, — проблему міста ми не розв’язали. — Коліна його раптом здригнулись, підігнулись, він озирнувся, куди б сісти, і прихилився до одвірка, засунув великі пальці за шнурок, яким злегка підперезана була його полотняна несвіжа сорочка. — Розтав сніг, і вся грязь, сміття, собаче, котяче і навіть кінське падло залишилось на вулицях і по дворах… Дещо змило дощами, але це не розв’язання проблеми.

Катя перебила його:

— Скажіть, ванна у вас діє?

— Зовсім не знаю… Жив тут один час водопровідник, неділями вовтузився на кухні і в ванній — порядком особистої ініціативи, але пішов на фронт…

— Знаєте що, ви собі йдіть, — рішуче сказала Катя. — Я хоч трохи приберу кімнату, помиюсь і прийду до вас. По-перше, мені необхідно взнати різні адреси: я ж нічого не знаю в Москві… Ви мені допоможете, добре?

— Так, так, сьогодні неділя, я цілий день буду вдома…

Він повільно відхилився від одвірка і вийшов. Катя повернула за ним ключ у дверях. Треба було тільки розсердитись, і тоді діло закипить. Вона скинула кофточку й спідницю, щоб не забруднити їх, і почала боротьбу з пилом. Ганчір’я по різних ящиках було скільки завгодно. Риючись, Катя знайшла постільну білизну з своїми позначками, потім знайшла свої сорочки й панталони та кілька пар штопаних панчіх. «От золота людина Марія Кіндратівна, — зберегла такі безцінні речі… Покійна бабуся взагалі була злодійкувата й жадібна… Ну й нехай, — земля їй пером…»

Того ж вечора Маслов показав Каті свої рукописи і навіть прочитав дещо з них, це було історичне дослідження про класиків утопістів-соціалістів. Він говорив Каті, що сиділа на його неприбраному ліжку:

— Вам здасться дивним, що в такий час можна займатися утопістами? Утопія — в епоху пролетарської диктатури! Де ж внутрішня логіка? Признайтесь, ви здивовані?

Катя, у якої злипалися очі, покивала, підтверджуючи, що здивована.

— А тим часом тут є логіка… Я докладно спиняюся на спробах окремих осіб і невеликих груп в середині дев’ятнадцятого століття провести в життя утопічні ідеї. Це одна з найцікавіших сторінок історії соціального руху… — Він одвернувся від Каті, щоб сховати усмішку, що оголила його дрібні зуби. — Але писати доводиться тільки по неділях. Я навантажений у районному комітеті, і нас мало: в Москві майже не залишилося партійців… Я був звільнений від мобілізації на фронт лише через дуже поганий стан здоров’я… Я виснажений фізично й морально.

Незважаючи на свій хворобливий стан і, як здавалось, майже повну нематеріальність, Маслов, виявилось, був досить спритний. Другого ж дня він пішов з Катею в Нар- комос, познайомив її з потрібними товаришами і допоміг їй оформитись і одержати продовольчі картки.

Без нього Катя зовсім розгубилася б у величезному наркоматі, з безліччю відділів, столів і завідуючих, тим більш, що дух неспокою й огиди до рутини гнав співробітників принаймні раз на тиждень перебиратися, разом із столами, шафами й архівами, з місця на місце, з поверху на поверх, а також змінювати внутрішню систему підпорядкування, зв’язку і відповідальності.

Катя зараз же дістала призначення педагогом у початкову школу на Прєсні. Коло другого стола її мобілізували порядком громадського навантаження на вечірні курси по ліквідації неписьменності. Коло третього стола її ухопив неймовірно худий, оливковий чоловік з гарячковими величезними очима, — він повів Катю по коридорах і сходах у відділ пропаганди мистецтва. Там її навантажили виїзними лекціями на заводи.

— Зміст лекцій ми уточнимо потім, — сказав їй оливковий чоловік, — вам буде дана відповідна література і план. Не треба паніки, ви — культурна людина, цього досить. Наша трагедія в тому, що у нас надто мало культурних людей, — більш як половина інтелігенції саботує. Вони дуже й дуже пошкодують про це. Решту поглинув фронт. Ваш прихід справив на всіх дуже сприятливе враження…

І нарешті в одному з коридорів на Катю наскочив кремезний, надзвичайно метушливий чоловік з великими губами і в парусиновій толстовці, прозеленілій під пахвами.

— Ви актриса? Мені на вас тільки що вказали, — поквапливо заговорив він, і, не звертаючи уваги на відповідь Каті, що вона вчителька, обняв її за плечі, і повів коридором. — Я вас включаю в летючку, поїдете на фронт в окремому вагоні, після виїзду з Москви — хліб без обмеження, цукор і найкраще вершкове масло… Репертуар, а! З вашою фігуркою — заспівали, протанцювали, червоноармійці будуть плескати… Я послав на фронт професора Чебутикіна, йому шістдесят років, він хімік чи астроном, — я знаю? Так він називається тепер «король летючки», — співає куплети з Беранже… Можете мені не дякувати, я чистий ентузіаст…