Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Тут,— сказала вона,— у мене в кімнаті, не там.

— Мірцова,— прошепотів він.

— Звідки ти таке взяв? Моє прізвище Мірцов, а ім'я — Катаріна.

— Тебе всі так звуть і я так звик. Тепер покажи це.— Він почервонів, бо знову сказав «це», замість сказати «їх».

— Дуже шкода,— мовила дівчина,— що для тебе воно гріх.

— Я хочу побачити це,— сказав він.

— Нікому,— мовила вона,— нікому не треба розказувати.

— Ні.

— Обіцяєш?

— Обіцяю... Та одній людині я мушу сказати.

— Кому?

— Подумай,— тихо сказав він,— подумай-но, ти ж знаєш.

Дівчина прикусила губу,— плаща вона й досі так само стягала на грудях,— замислено подивилася на нього й мовила:

— Звісно, йому ти можеш сказати, але більш нікому.

— Нікому,— пообіцяв він.— Покажи.

Якщо вона засміється чи захихотить, подумав він, я вистрелю; та дівчина не сміялася, вона й не думала сміятися — вона тремтіла й, коли спробувала розстебнути гудзика, руки її не слухалися, пальці в неї були холодні, наче крига, й негнучкі.

— Іди сюди,— сказав він тихо й лагідно,— дай я.

Руки в нього були спокійні, страх його гніздився глибше, ніж у неї, десь аж у ногах, йому здавалося, що ноги під ним гнуться, мов гумові, й що він ось-ось упаде. Правою рукою він розстібав гудзики, лівою гладив дівчину по косах, немовби втішав.

Сльози в неї полилися несподівано, без жодного попередження,— побігли по щоках без найменшого звуку чи гримаси.

— Чого ти плачеш?

— Мені страшно,— сказала вона,— а тобі ні?

— Мені теж,— відповів він,— мені теж страшно.

Він тепер так хвилювався, що останнього гудзика трохи не відірвав, і глибоко зітхнув, коли побачив груди Мірцової; йому було страшно — він боявся, що відчує огиду, боявся тієї миті, коли муситиме з чемності лицемірити, щоб приховати огиду, та він не відчув огиди й не мав чого приховувати. Він зітхнув ще раз. Так само раптово, як з'явилися, висохли сльози на очах у дівчини. Вона напружено вдивлялася в нього, вбирала в себе кожен порух його обличчя, вираз його очей — все-все, і вже тепер знала, що колись, через багато років, буде йому вдячна, що саме він оце розстебнув гудзики в неї на блузці.

Він дивився й дивився, але не торкався до неї, тільки хитав головою,— і раптом засміявся.

— Чого ти,— спитала вона,— і мені теж можна сміятися?

— Авжеж,— сказав він, і вона й собі засміялася.

— Це дуже гарне,— мовив він і знову засоромився, бо сказав «це», замість «вони», та він негоден був вимовити цього «вони».

— Застебни вже,— сказала вона.

— Ні,— сказав він,— застебни сама, тільки постривай ще хвилинку.

Було тихо, сонце яскраво світило крізь жовту, в зелені смуги штору. Темні смуги лежали й на обличчях дітей. У чотирнадцять років, думав хлопець, ще не можна одружитися.

— Я вже застебну,— сказала дівчина.

— Так,— сказав він,— застебни.

Та ще на мить він притримав її руки, і дівчина подивилася на нього й голосно засміялася.

— А ти чого смієшся?

— Я така рада, а ти?

— І я,— сказав він,— я радий, що це таке гарне.

Він пустив її руки, трохи відступив і, коли вона почала застібати блузку, відвернувся.

Він обійшов стіл і задивився на відчинену валізу, що стояла на ліжку: светри були складені стосиком, білизна розсортована по целофанових торбинках, постіль з ліжка вже прибрали — валіза стояла на блакитному матраці.

— То ти справді їдеш? — спитав він.

— Їду.

Він рушив далі, зазирнув у відчинену шафу, там висіли вішалки вже без одежі, тільки на одній зачепилася червона стрічка. Він причинив дверцята шафи, поглянув на