Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— У те, що не можна збавляти собі віку.

— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.

— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.

Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.

— Повинно вистачити,— сказав він.

— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.

Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.

— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.

— Що — знаю?

Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.

А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й пів огірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.

— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.

— Хто?

— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.

Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.

— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.

— Всяк було,— не поступалася вона.

— Ні,— сказав він,— ні, не так, майже всі вони спершу нагрішили, а вже потім стали праведниками.

Він підступив ближче до дівчини — ішов, тулячись спиною до підвіконня, щоб її не зачепити.

— Брешеш,— сказала вона,— декотрі зовсім не грішили... та я ж в усе це й не вірю... хіба що в матір божу.

— «Хіба що»,— зневажливо мовив він.— Але ж то — мати божа.

Він поглянув дівчині в обличчя, тоді відвернувся й тихо мовив:

— Пробач... Еге ж, я вже пробував, молився.

— І постував?

— Ат,— сказав він,— що таке «постував»? Мені взагалі байдуже про їжу.

— Але ж ти не постував... І не бичував себе... Я постувала б, я бичувала б себе, якби вірила.

— Слухай...— тихо озвався він.— Скажи, тебе це справді не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене не тягне щось таке зробити, щось побачити, сказати щось... А тебе — тягне?

— Так.

— Шкода,— сказала вона,— що ти такий ревний католик.

— Чому шкода?

— Я показала б тобі свої груди. Залюбки показала б... тобі... В усіх тільки й балачок що про це, хлоп'ячня вигукує навздогін мені всячину, але ніхто ніколи їх не бачив.

— Ніхто?

— Ніхто,— сказала вона,— ніколи.

— Покажи мені це.— мовив він.

— Тепер уже не буде так, як тоді, пригадуєш?

— Пригадую,— сказав він.

— Тобі тоді перепало?

— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала. А мені зовсім не перепало. Я б і забув усе. Покажи,— сказав він.

Коси в неї були гладенькі й цупкі, навдивовижу, він гадав, що вони в неї м'якенькі, а вони були такі, якими він уявляв собі нитки зі скла.

— Не тут,— сказала дівчина.

Вона тепер посувала його вперед, дуже повільно, бо він не випускав із рук її голови, пильно вдивляючись їй в обличчя,— отак, мовби в химерному, ними ж таки створеному танку, обоє пройшли від розчинених дверей веранди через усю кухню,— здавалося, він стояв у неї на передках червичків, і вона, ступаючи, щоразу трішки його піднімала.

Вона відчинила двері кухні,