Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Так, він... То він часом якось так подивиться на мене й каже: «Триста років тому вони б тебе спалили як відьму. Тріскотять жіночі коси,— каже він,— і з тисячі горлянок вихоплюється крик лихої радості, крик їхніх темних душ, яким нестерпна краса».

— Чого ти мене сюди покликала? — запитав він.— Розповісти оце?

— І це також,— сказала вона.— А ще — я ж побачила, що ти там робив.

Він витяг з кишені пістолета, підняв його вгору й, посміхаючись, чекав, що вона закричить, але вона не закричала.

— Що ти хочеш із ним робити?

— Не знаю. У віщось стрельнути.

— У віщо?

— Може, в себе.

— Чому!

— Чому? — перепитав він.— Чому? Гріх. Смерть. Смертельний гріх. Розумієш ти це?

Помалесеньку, так, щоб не доторкнутися до дівчини, він прослизнув повз неї у відчинені двері кухні й, зітхнувши, прихилився до шафи; картина, якої він так давно не бачив і яка часом спливала в пам'яті, ще висіла на стіні: з фабричних димарів здіймаються догори пасма рожевого диму, збираючись у небі в одну криваву хмару. Дівчина стала на дверях, обернулася до нього. На обличчі її лежали сутінки, й вона скидалася на дорослу жінку.

— Заходь,— сказав він,— нас можуть побачити, а тобі воно ні до чого. Сама знаєш.

— За годину,— сказала дівчина,— я сидітиму в поїзді, ось... ось квиток —«туди», а «назад» немає.— Дівчина підняла догори рудий залізничний квиток. Пауль кивнув головою, і вона сховала квиток у кишеню плаща.— У вагоні я скину плащ і їхатиму просто в светрі, розумієш?

Він знов кивнув головою.

— Година — це багато часу. Чи знаєш ти, що таке гріх? Смерть? Смертельний гріх?

— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.

— Дренш?

— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?

— Розумію.

— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?

— Мучить,— відказав він.— Дуже.

— І зараз теж?

— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?

— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. «Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі».

— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.

— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?

— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?

— Вірю.

— В усе?

— В усе.

— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: «Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя».

— «Дар життя»,— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.

— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?

Він помовчав, почервонів, а тоді сказав:

— Я й забув...

— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?

— У що?